Полон, або "Скомуняшили"

Сьогодні невдалий день. Дуже невдалий день. Поки Славко ходив до вітру – профукав мене. Не встигла збагнути, що відбувається, як настала темрява, і мене кудись поволокли. На голову мішок, в шию укольчик, і я вже нічичирк – ні опиратися, ні слова сказати, ані навіть помугикати. Славко, канделябром тобі в вухо, як ти міг не помітити ворога?

А Мія десь вешталася. Невчасно кавалера собі знайшла. Так і взагалі від гурту відіб’ється. Пропав наш стратегічний запас... Але зараз не про це. Якби вона, дупа така хтива, не пішла в загул, може мене б і не скомуніздили.

Отож, відчуваю, як колихається піді мною земля. Везуть на якійсь тачанці. Прив’язали. Прощавайте, мої гарненькі ніжки. Бувайте, кругленькі груди. Дупця моя пружненька!.. Зараз заплачу. Гаплик мені! Славко, продув ти своє блондинисте щастя.

Раптом візок зупиняється. Чую гамір. Мене ставлять на ноги чиїсь міцні ручиська. Мішок геть – і запхнули в ящик. Нічогісінько не бачу, хоч в око стрель. Чую – щось борушкається в кутку. Страшно. Але ж цікаво. Я прицілилася до звуку – і лусь ногою. Славік навчив орієнтуватися по ситуації. Точніше, спершу бити, розбиратися потім.

Гамір припинився. Встановила пріоритети, хто тут головний, і пішла в розвідку. Щось жалібно заскімлило і пробубоніло знайомим голосом:

– Не бийте мене, будь ласка.

Рубанком мені в писок! Це ж Мія. Я до неї – а вона пищить і пручається. Не зрозуміла, що це ж я – її найліпша подруга.

– Мієчка, це ж я! – кажу їй, обіймаючи силоміць. – Вгамуйся. Я ж не знала! То я з переляку.

– Нічого собі переляк, – прийшла до тями Мія. – Я з переляку ховаюся, а ти мені черевиком прямо в обличчя.

От вже дурненька дівчина. Наче то від мене залежить.

– Так а нащо ти обличчя підставляла? – Я щиро здивувалася. Вона ж тут раніше опинилася, могла і розгледіти, куди я б’ю. Це я щойно почала звикати до суцільної темряви.

– Ай, ну тебе, – відмахнулася подруга, потираючи вдарене підборіддя.

А тепер уявіть собі ситуацію. Питаю: чого ти тут? Як потрапила? Ти ж на побачення пішла. А вона каже, що той її хлопець в пастку її заманив. Він, виявляється, торгаш. Людей відловлює і продає. А вона йому нашу базу здала. Ну тепер, дурка доморощена, отримала ще раз у писок, вже навмисне. Це ж треба було такого надибати і очі зашорити так, щоб не зрозуміти, що воно за шмат лайна? Невже так чмокі-чпокі хотілося? То так би й сказала, я б вже разок своїм хлопцем їй поступилася, якщо так сильно свербіло. А тепер і я через неї потрапила в полон. І що з моїм Славіком тепер невідомо. Може, теж потрапив у халепу. Якщо з ним щось трапиться, я їй зачіску таки підправлю, проріжу волоссячко гарненько.

Почала щосили тарабанити по стінкам ящика. Хай і їм там не спиться. Мія хникала, зіщулившись в кутку. Вже ніжка заболіла лушпенити по пластиковій стіні. Підключила другу ногу, щоб перепочити. Нарешті дверцята відчинилися. Хтось обачно відхилився, отримавши у писок. А інший швиденько накинув на мене мішок. Скотиняки...

Знову кудись поволокли. Хоч я і пручалася й намагалася хоч по комусь вцілили – звільнитися не вийшло. Щось літало, падало, спалахувало, щось вкусила і випадково ковтнула, аж поперхнулася і почала гарчати, щоб прочистити шлунок. Та марно.

Зупинка. Мені зв’язують руки і знімають мішок з голови. Стою під якимось металевим накриттям. Пластикові перегородки утворюють стіни. За ними видно якесь світло, наче багаття. Смажити мене зібралися? Переді мною жінка. Висока, міцна, навіть гарна. Видно, що воїн, але доглядає себе. Не забуває, що вона жінка. Оцінила мене поглядом. Мабуть, прикинула, скільки з мене м’яса можна отримати.

– Я худа, – кажу. – Кістлява. Ще й отруйна, – додаю, щоб остаточно розвіяти її сумніви.

Жінка розгублено дивилася.

– А я таких і не люблю, – каже. – Вас таких багато? Чого ви хочете?

– Нас таких багато. Нас не подолати! – пригадався мені клич, який чула колись. Жінка насторожилася.

– Наскільки багато? – тихо запитала.

– Настільки, що і вас з’їмо, і ваших сусідів, і ще голодні залишимося, – я гордо здійняла підборіддя. Вигляд впевнений, нахабний. Хай думає, що це вони у пастці. Точно! – Мене навмисне сюди відправили, у розвідку. То не ви мене полонили. То я сама до вас вирішила прийти. Не віриш – поглянь на те нещастя, що ви насмілилися зі мною залишити. І це вона моя подруга. Уявіть, що буде з ворогами.

Жінка кивнула помічнику. Він швидко шмигнув у розвідку і майже одразу повернувся. Щось прошепотів їй на вухо. Та щось відповіла. Чоловік з острахом наблизився до мене, розв’язав руки і одразу відскочив убік. Поки я потирала зап'ястки, дивлюся, а вони на коліна попадали.

– Будь ласка, не вбивайте нас, – покірно прогугнявила жінка. – Ми більше не будемо зазіхати на вашу територію і на вас самих. Пробач, о велика воїтелька.

Ха! Ось так би й одразу.

– Моє м’ясо віддайте, – це я про Мію їм. – І я подумаю. Можливо, вмовлю своїх, – стою, діловито розглядаю брудні нігті.

Ті одразу підхопилися і вибігли зовні. Я повільно рушила за ними. Дивлюся, поспіхом пакують якийсь візок. Недалеко горить багаття, смердить кіптявою. І нащо вони його розвели? Гурмани, блін. М’ясо краще сирим їсти. Це ж всі знають.

В візок впрягли трьох рабів. Ведуть Мію... Хай йому грець! Її наче через шестерні заводу з приготування цегликів пропустили. Оце я її відмутузила. А наче всього лише пару разів легенько стукнула. Бий своїх, щоб чужі боялися!

Їду, як королева. В руках батіг, щоб візців підганяти. Позаду лежить Мія. Страшно на неї дивитися. Просила повернути лише Мію, а вони, такі добрі люди, подарували трьох рабів і повен візок припасів. Яка Квітка все-таки чарівна. Всі її люблять.

Дорогою, недалеко від нашої бази зустрічаю свого Славіка. Запиханий, наляканий, мабуть, вже обшукався мене. Біжить назустріч. Хоча ні, не на зустріч. В інший бік різко розвернувся. Мабуть, не побачив мене. Зіскочила з возу. Наздогнала. Розгублено дивиться на мене.