Глава 2. Замість королівни

Отямилась я в якомусь дивному місці: лежачи на величезному ліжку, я тонула в морі подушок і ковдр, над моєю головою нависала запона, трохи відслонена спереду.

- Халіна прокинулася! - почула я збоку радісний зойк. - Пошліть кого-небудь за королем.

Трохи підвівшись на ліктях, я обвела затуманеним поглядом кімнату.

Та навіть не кімнату, це були казкові палати, просто якась королівська опочивальня, ніяк не менше. Попелясті шпалери на стінах красиво поєднувалися із ліловою парчею запинала, широке вікно завішене легким позолоченим тюлем, а просто навпроти, на невеличкому столику, стояла величезна фарфорова ваза з квітами. Роззирнувшись, я дуже хотіла зрозуміти, де ж тут Халіна, і чому це, замість лікарняного ліжка, я опинилася серед всієї цієї розкоші. На мій превеликий подив (пам'яті я не втратила), у мене нічого не боліло, руки-ноги були цілими, та і все інше. І головне, провівши тремтячими долонями по голові, я спочатку подумала, що на мені перука. Адже ніколи раніше не мала такого розкішного і довгого волосся.

Шовковисті, добре розчесані, неймовірно красивого білого кольору пасма розсипалися довколо мене, укривши плечі та навіть спину.

- Пані, як же ви всіх нас налякали! – тим часом запона збоку відхилилась, і я ніс-у-ніс зіткнулася з дивною жінкою в окулярах, її обличчя було схоже на писочок тхора.

- Це ви мені? - запитала я, ще раз з подивом озирнувшись на всі боки.

- Дорога Халіно, наша безцінна королівно, ви проспали майже добу! Ну хіба ж так можна?

- Я? Це ви до мене? – і я вкотре роззирнулася.

- Ой, біда… це ж, мабуть, доведеться кликати лікаря, - жінка із обличчям тхора заметушилась, зайойкала, кудись побігла.

Запона впала, а я відразу ж гепнулась на ліжко, закривши очі долонями.

«Це галюцинації, - подумала я. - Зараз я відійду від наркозу, і тоді мені буде геть кепсько. Ой, як же не хочеться, аби боліло! »

Але минуло кілька хвилин, і нічого не змінювалося. Я спокійнісінько лежала на невагомій, мов хмара, перині, перед моїми очима червоніли троянди та лілії, над головою щільно зімкнувся купол запинала, створюючи затишок, а крізь ідеально вимите віконне скло в середину кімнати лилося світло.

- Гм… нічого не болить, -  промурмотіла я, з насолодою потягуючись на розкішній постелі.

Та ось двері відчинилися, і я почула гучні кроки – до мого ліжка хтось стрімко наближався.

- Халіно, донечко, - товсте червоне чоловіче обличчя закрило від мене світло і троянди, я миттю підтягнула покривало під підборіддя.

«Це хірург, або реаніматолог, - подумала я, подумки обмацуючи тіло. - Зараз він скаже, що я вже більше ніколи не буду ходити, або ... О ні, мені видалили якийсь орган, і тепер ... »

- Я не Халіна, - тихесенько прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу, - я Марина Даліховська.

- Ось до чого доводить безтурботність, усі ті твої вибрики та постійні прогулянки невідь-куди! - незадоволено похитав головою чоловік. - Більше без няньки із замку ні ногою!

- Ой, вибачте мене, ваша величносте, - почула я голос «тхора» - так уже подумки охрестила цю тітку.

- Ну що, виспалася?

- Так ... - мугикнула я, здригаючись від власного голосу. - А можна мені люстерко?

- Ну, коли вже турбуєшся про зовнішність, то з тобою й справді все гаразд. Тому не зволікай, Халіно, скоріше підводься з ліжка, я з нетерпінням чекаю тебе у вітальні. І одягнися достойно та приведи нарешті до ладу своє волосся, що ти постійно ходиш, немов простолюдинка. Аби принцесу Халіну гарненько заплели! – грізно докинув він жінці, стрімко йдучи геть.

- Добре ... як скажете, ваша величносте, - схилившись у низькому поклоні, противно запищала «тхорика» в окулярах.

Як тільки за дивним чоловіком зачинилися двері, я спробувала підвестися, увесь час очікуючи якогось підступу: а раптом я й справді марю, і як тільки встану із ліжка, тут же впаду.

Але ось мої босі ноги торкнулися м'якої поверхні пухнастого килима, ось я зробила декілька несміливих кроків до вікна - і нічого не змінилося! Я відчувала себе здоровою і сповненою сил, як ніколи раніше.

- Принцесо Халіно, ходімо зі мною, - пищання «жінки-тхора» привело мене до тями, і я знову злякалася того, що все раптом може змінитися. Зробивши ще кілька несміливих кроків, я повернулась обличчям до стіни і побачила у величезному дзеркалі своє відображення.

І ... це була не я! А… та дівчина, яку я зустріла біля входу в тунель.

- Що це зі мною? - злякано прошепотіла я, провівши рукою по білявому волоссю, потім доторкнулася до вуст, занадто пухких та червоних, немов змащених буряковим соком.

- Ви проспали добу! - пискнула, як я зрозуміла, моя служниця, або ж нянька. - Поспішайте, пані, а то ваш батько дуже розгнівається на мене, ще й покарає.

- А як вас звати? – розвернувшись, я злякано повела очима, намагаючись запам'ятати кожен сантиметр цієї чарівної кімнати, щоб потім, коли зовсім отямлюсь, або прокинуся зі сну, зможу собі згадувати всю цю красу.

- Як? Ви що, і справді не пам'ятаєте?

- Ні ... тобто, я вас не знаю.

- Облиште, ваша величносте, годі жартувати.

- Це якийсь капець, - потерши пальцями виски, пробурмотіла я.

- Ну добре, гаразд, мене звуть Барбара, але будь ласка, мерщій ходімо до купальні, - благала «тхориха». - І досить вже гратися зі мною, немов я вам яка іграшка. Так, я розумію, що вам, доньці короля, дозволено все, але ж ...

- А купальня, це що? - перебила я потік запитань, тому що верескливий голос цієї жінки мене починав дратувати.

- Сюди, пані, - відкривши непримітні двері в кінці кімнати, Барбара трохи відійшла набік, запрошуючи мене увійти досередини. Що я і зробила, несподівано потрапивши в цілу хмару із ароматної пари, яка, піднімаючись знизу, від величезної чаші у вигляді блакитної квітки, спрямовувалася вгору, аж попід стелю.

- Залазьте в купіль.

- Ось як мене забомбило, - прошепотіла я, а потім, піднявши довгий поділ білосніжної сорочки, облямованої по подолу ніжним мереживом, повільно наблизилась до чудернацького басейну, чи то пак ванни.