Глава 7. Тортури продовжуються

Через півгодини я вже пихкотіла та стікала потом, намагаючись запам'ятати ті рухи, які показував мені стрункий блондин. Але мої ноги і руки відмовлялися коритися, я чулася геть незграбною та невдатною до танців.

- Що з вами, ваша величність Халіно? – повсякчас дивувався учитель.

- Я геть повністю все … забула.

- Ви не могли забути буквально все! - його голос зірвався на писк, а одне око нервово засмикалось.

- Не хвилюйтеся, пане вчителю, на балу я все згадаю.

- Тільки на це і сподіваюсь, але все одно, ще півгодини потрібно повправлятися.

- Гаразд ... - простогнала я, відчуваючи легке запаморочення.

Через годину занять, спітнілу і розпатлану, служниці повели мене попід руки до ванної, вкинувши у воду виснажену до краю.

«Може, та королівна Халіна і танцювала по дві або й по три години поспіль, не відчуваючи втоми, але ж я – це не вона. Господи, хоч би мене не підвело це випещене тіло», - думала я, відчуваючи кожен м'яз, що поволі розслаблявся у теплій купелі.

Випивши кружку солодкого молока, решту часу я була піддана тортурам - одяганню, розфарбовуванню обличчя та створенню зачіски, над якою чаклували вмілі руки палацового стиліста. Нарешті, коли, розряджена в бежеву сукню з тафти та атласу, облямовану білим мереживом, зі збитими нагору, немов крем на тортові, кучерями, в діамантовому гарнітурі, я подивилася на себе в дзеркало - то не впізнала не те що себе, але й Халіни. Я була схожа на фарфорову ляльку, тільки живу.

- Краса! - між тим захоплено сплеснула в долоні Барбара. - Через півгодини почнуть збиратися гості, вони будуть вражені вашою красою, королівно!

- І як же тепер, скажіть, будь ласка, до моєї невинності доберуться оті три мага? - трохи піднявши пишні спідниці, з іронією запитала я. – Як вони продеруться крізь ці кілометри тканини?

Бо ж на мені були ще й панталони, всуціль із шовку та мережива, розшиті чи то бісером, чи й справжніми перлами, із сотнею тонесеньких зав’язок, зверху – цупкий вишитий корсет зі стрічками, потім ще кілька тоненьких невагомих спідниць, одягнених одна поверх іншої, і, нарешті, така довжелезна сукня, що її хвіст тягнувся позаду.

- Про це не турбуйтеся, - посміхнулася моя служниця. - Та ви й самі все добре знаєте. Це вже навіть не смішно. І я не розумію, навіщо ви й далі граєте в цю гру із втратою пам'яті.

Раптово заграла музика. Виглянувши у вікно, я не впізнала саду, який бачила тільки мигцем. Тепер картинка зовсім змінилася - повсюди висіли ліхтарики, стояли столи, туди-сюди сновигали слуги, виряджені в чорно-білий одяг.

- Ходімо, королівно, - до кімнати увійшов чоловік, якого я теж бачила оце вперше.

Я вже навіть вдихнула повітря, відкрила рот і навіть хотіла запитати, хто він такий, але вчасно прикусила язика, позирнувши на Барбару.

Подавши незнайомцю руку, я вийшла у його супроводі в коридор, потім ми повагом рушили вниз по східцях, прикрашених стрічками та квітами. В осяйному залі на нас очікували король і його коханка.

- Ах, яка ж ти гарна! - заохала товста Сузанна. - Я просто тебе не впізнаю!

- Я теж себе не впізнаю, - дуже тихо промурмотіла я собі під ніс.

- Халіно, не горбся, - подав мені руку батько. - Гості ось-ось під'їдуть, спостерігачі передали, що кортеж з карет вже близько.

Стоячи серед ваз, наповнених квітами, я спостерігала, як в зал проходять пари. Привітавшись, вони відразу ж рухалися до невеличких диванів під зеленими рослинами, що стояли попід стіни.

Нарешті заграла особливо урочиста музика, і я з завмиранням серця побачила трьох чоловіків.

Я завжди чомусь уявляла магів та чарівників старенькими та сутулими дідусями. Але виявилося, що помилялася. Бо ці були дуже привабливими чоловіками у віці від тридцяти і до сорока років, правда, як я і думала, одягнені в довгі чорні плащі.

Щойно увійшовши, кожен із них відразу ж скидав із голови величезний каптур, розшнуровував зав'язки і, віддавши плащ на руки слузі, залишався у вишуканому багряному вбранні. На грудях магів поблискували значного розміру золоті прикраси, напевно, то були якісь загадкові амулети.

- Ну ось, Халіно, приготуйся до однієї з найголовніших церемоній в твоєму житті, - солодкаво посміхнулася коханка короля. - Настав час твого торжества!

- Тобто?

- Ти на очах у всіх зійдеш на п'єдестал, сядеш на оглядове крісло і дозволиш магам засвідчити твою невинність.

- А без цього ніяк? - кров так і залляла мені обличчя, потім я зовсім зблідла і мало не знепритомніла.

- Ні, аж ніяк.

- Але ж учора мене вже перевіряли! І все як має бути, я ж цнотлива! Лікар це може засвідчити. Гей, де ж це Сувенс?

Цієї миті я поглянула вперед і побачила дивну споруду, спочатку приховану від очей тюлем.

Це було щось схоже на дивний трон, красиво задрапірований червоною парчею, попереду стирчали підставки, куди я повинна була покласти ноги.

- Принцесо Халіно, - раптом звернувся до мене один із магів, - прошу вашого дозволу супроводити вас на п'єдестал невинності.

- Мене? - сполохано озирнувшись на всі боки, я помітила хвилю збудження, що пронеслася по обличчях гостей: всім було аж так страшенно цікаво, що там у мене під спідницями?

Не дочекавшись моєї згоди, маги вишикувалися трикутником, один із них пішов вперед, двоє інших обережно, але наполегливо взяли мене попід руки і майже силоміць потягли до споруди. Всадивши на сидіння, з незвичайною спритністю розтягнули мої ноги в сторони, закинули вгору спідниці. Ось у одного з них в руках зблиснуло лезо, воно промайнуло в міліметрі від мого тіла, розітнувши тканину навпіл. Не встигла я й скрикнути, як побачила в руках мага сяючу палицю.

У цей момент стихла музика, і в залі запанувала моторошна тиша.

- Жахіття…який же сором… - прошепотіла я, заплющуючи очі та уявляючи, як же я зараз виглядаю.

«А раптом цей маг ось просто зараз і позбавить мене невинності? І що тоді?», - подумала я, паленіючи від сорому, та все ж таки, крізь примружені повіки спостерігаючи за тим, що діялося довкола мене.