Глава 11. Дивні обвинувачення у зраді

Коли я прийшла до тями, страх все ще сковував все моє тіло. Кілька хвилин я просто лежала із заплющеними очима, згадуючи все, що відбулося зі мною до цього часу.

«Так, врешті, це й справді був усього лише наркотичний транс, - думала я. – І зараз я повністю отямлюся та почну відчувати скажений біль. От же як кепсько! А було… так цікаво».

Порозмірковувавши так кілька хвилин та все ж не дочекавшись неприємних відчуттів від ран і переломів, я повільно відкрила повіки.

Те, що я побачила довкола себе, теж не могло бути лікарняною палатою. Склепінчаста стеля блакитного кольору, з напівпрозорих круглих віконечок вгорі падало тьмяне світло. Озирнувшись довкола, я зрозуміла, що знову лежу в розкішному ліжку, цього разу укрита чорною атласною ковдрою; простирадло та подушки теж були чорні, як і сорочка, в яку я була одягнена.

- Господи… прошепотіла я пошерхлими губами, обережно роздивляючись свої ніжні дівочі руки. – То де ж це я цього разу? І хто я тепер?..

Провівши руками по волоссю та зауважуючи перстень, подарований леді Сузанною, я зрозуміла, що все ще перебуваю в тілі Халіни, але чи до добра це, не могла поки зрозуміти.

Полежавши ще деякий час, я вирішила підвестися і роздивитися, куди ж я потрапила. Ліжко стояло на підвищенні, і мені довелося спускатися по дерев'яній драбині. Внизу дзеркальна поверхня паркету була вкрита білосніжними овечими шкурами, немов небо пухкими хмаринами.

- І що це за палац? - пробурмотіла я, навшпиньки скрадаючись до високого вікна. На відміну від маленьких та круглих на стелі, це було величезним прямокутником із прозорими шибками.

Те, що я побачила за вікном, навіяло на мене жах: повсюди, стільки сягало око, аж до самісінького горизонту, самі лиш верхів’я  сірих похмурих скель, а внизу шумує бурхливий потік, то з ревом б'ючись об кам'яну стіну, то шумовинням сповзаючи назад до прірви.

Здригнувшись, я кинулася назад до ліжка, але не здужала туди піднятися. Присівши на м’якій шкурі, я притулилася спиною до стіни, обнявши коліна. Чорна шовкова сорочка на бретельках зовсім мене не гріла, і я зацокотіла зубами – чи то від страху, чи холоду.

Раптом почулося скрипіння, стіна трохи від'їхала в бік, і я побачила величезну тінь, що впала на підлогу. Підвівши погляд, швидко відвернулася, відчуваючи, як піднімається на голові волосся.

Бо це було щось неймовірне, про таке я могла хіба прочитати в якійсь книжці або побачити у фантастичному фільмі: в кімнату поволі вповзав … дракон. Його кремезне тіло було покрите лускою, довгий хвіст тягнувся позаду, кігті голосно стукали по підлозі, а з напіввідкритої  пащі виривалося голосне дихання.

Я ще міцніше втиснулася в стіну, намагаючись нічим себе не видати. Тільки ж це було неможливо: адже я мала розуміти - якщо мене переодягли у цю сорочку, знявши вінчальний одяг, то це означало, що жахлива потвора в курсі того, що я вже тут.

Я очікувала чого завгодно - стрибка, укусу, смерті. Ось тільки замість цього мене осяяв яскравий спалах та огорнуло хвилею гарячого повітря. А потім…

- Халіно, - почула я низький чоловічий баритон, із хрипотою чи гарчанням.

Це що, чудовисько зверталося до мене і навіть знало, як мене звуть?

«Ну, все, не пощастило королю Сезану Коншергу, - подумала я. – Це, мабуть, посланець чорних магів, що таки зумів викрасти мене просто з-під вінця! От тобі й охоронне закляття якоїсь відьми, от тобі й глушина. Але що ж це зі мною тепер буде?»

Я все ще перебувала в позі зародка, скрутившись клубочком, втиснувшись підборіддям у коліна та міцно заплющивши очі, до болю стиснувши пальці, майже не дихаючи, коли владна і тверда рука лягла на моє плече, різко смикнувши, так що я впала на спину, розпластавшись під ногами … доволі симпатичного здорованя.

- Встань! –  гримнув він, пропалюючи мене диким поглядом дивних очей.

Я не могла не підкоритися, тому, здригаючись від жаху, спочатку звелася на коліна та, спираючись долонями об підлогу, випросталася на повний зріст.

Я боялася дивитися на того, хто стояв переді мною, тому, опустивши погляд, могла бачити хіба що тільки ноги незнайомця. І це були вже не драконячі лапи з кігтями!

Ці ноги належали велетню, взуті в чоботи зі сталевими підошвами, вище - штани з чорної блискучої шкіри, далі дивитися я не посміла.

- Зраднице! – раптово, з розпукою в голосі, вигукнув чоловік. - Тепер ти моя! Думала, що, давши обіцянку, втечеш до іншого? Навіщо ти мене зачарувала?

- Я? .. - питання грудкою застрягло в моєму пересохлому горлі, аж я закашлялась.

«Можливо, - думала я, - навіжена принцеса Халіна чимось і завинила перед цим чудовиськом. Але до чого тут я?»

- Так, ти! - рикнуло над головою.

Потім чіпкі чоловічі пальці стисли мене за підборіддя і з силою підвели обличчя вгору.

Я не хотіла дивитися, було дуже страшно, та все ж цікавість перемогла, і я хоч і боязко, але відкрила очі.

 Переді мною тепер стояв зовсім не дракон, а високий міцний чоловік зі смаглявою шкірою та смолянистими дрібними кучерями, на його губах вигравала зловісна усмішка, жовтаво-зеленаві очі із вертикальними зіницями неначе штрикали мені у мозок.

 - Адже я і справді тебе люблю, Халіно, невже не цього ти добивалася? Адже ми… Та я! – і він замахнувся, ледь-ледь стримуючись, аби не вдарити мене по обличчю.

- Вибачте мене ... - забурмотіла я, падаючи на стіну та прикриваючись долонями.

Але це аж ніяк не вплинуло на незнайомця. Його красиве обличчя з широким підборіддям наблизилося до мене впритул, дихнувши дивним запахом, що щось мені нагадував...

«Він що, п'яний? - подумала я, а по спині побіг мороз. - Що ж тепер буде? »

- Халіно, ти поводишся якось дивно! Немов чужа. І це незважаючи на все те… Але ж я кохаю тебе. І хочу, щоб ти стала моєю навіки.

- Це якесь непорозуміння, але я вас зовсім не знаю,- видихнула я, розуміючи, що геть нічогісінько не розумію, і що краще б мені взагалі мовчати.