Глава 12. В оточенні потвор

 Втомлена, змучена і збита з пантелику, я не помітила, як заснула.

Зі сну мене розбудило яскраве світло, що розливалося від мого персня. Схопившись, немов ошпарена, я не відразу й зрозуміла, де перебуваю і що зі мною. Тільки круглі маленькі віконечка у стелі та чорні простирадла нагадали мені про те, що відтепер я - полонянка дракона, закоханого в мене чудовиська, що викрало мене просто із мого весілля, назвавши навіки своєю. 

- Так що ж ти наробила, Халіно? – я навіть не помітила, що вимовила це вголос.

Я зовсім не мала сил шукати нічну сорочку, яка десь загубилася серед всуціль чорних тканин, тому замоталася у простирадло, немов якась індійська дівчина в сарі, і потихеньку зійшла донизу. Я не розуміла, що мені тут взагалі робити, чим займатися, куди йти, але от просто лежати в ліжку більше не могла.

Дійшовши до середини кімнати, я відчула, як сили повільно покидають мене - через страх побачити за вікном той самий пейзаж -  гострі верхів’я гір та пінисті хвилі, а також мені дуже хотілося їсти, адже я не мала в роті ні тріски майже добу. Раптом мене пронизала жахлива думка: «Я ж була у весільному вбранні! Хто це мене роздягнув?»

Було зрозумілим тільки те, що мною займався не цей смаглявий красень, і десь тут є ще й слуги.

«А що коли мені когось із них покликати?» - подумала я, повільно йдучи попід стіни та обмацуючи їх очима – де ж тут вхід та вихід?

Нарешті, втомившись від блукань, я промовила:

- Гей, є тут хто?

І тут же отримала відповідь: світло в одному з круглих віконечок на стелі стало яскравішим, і на підлогу звідти впала блакитнувата сутність, схожа на тінь.

- Що вам потрібно, пані? - прошелестіла дивна істота, схожа на восьминога. У чудовиська була кругла голова, зовсім лиса, величезні очі, ніс – два отвори, і широкий рот, під підборіддям колихалися чотири щупальця, а ще на чотирьох воно стояло.

Здригнувшись від страху, я намагалася не дивитися в той бік.

- Ви б могли мені пояснити… куди я взагалі потрапила? Як називається ця земля, цей світ? – спитала я.- Мене викрали чорні маги?

- Ти в замку повелителя Сутінкового світу, імператора драконів Архана Самс-на Касс.

- Сутінковий світ?.. А де це?

- У сьомому вимірі відносно Альфа Центавра.

- Це мені ні про що не говорить, - хмикнула я, розуміючи, що, більш за все, вже ніколи не повернуся до свого тіла, не буду звичайною простою дівчиною Мариною Даліховською.

А що там відбувається просто тепер зі справжньою королівною Халіною, в моєму світі, теж незрозуміло.

- Я хочу пити, - застогнала я, відчуваючи легке запаморочення, від надміру незрозумілої інформації мої мізки закипали.

- Зараз принесу вам, пані.

- А таки пані? - я провела поглядом монстра.

 «Якщо я - пані, - подумала я, - а мій викрадач - імператор, то вбивати мене ніхто не буде. І що там говорила леді Сузанна про необхідність вийти заміж? Якщо це не чорні маги, то, може, ще й не все втрачене?»

Інстинкт самозбереження підказував мені, що все одно я навіки загубилася поміж світами, і що, по суті, для мене особисто немає різниці ніякої - чи я вийшла б заміж за лорда Тергурна Шебса, щоб народити від нього дитину і врятувати королівство невідомого мені короля, або б мене викради чорні маги, або що я тепер тут - усе одно. Бо вже мені довіку не бути Мариною.

Поки я так розмірковувала, стоячи посеред кімнати, загорнута в чорне простирадло, монстр приніс мені на золотій таці склянку якоїсь дивної каламутної рідини.

- Що це? - запитала я, з недовірою беручи склянку і принюхуючись до вмісту.

- Фруктовий чай з молоком, - відповів восьминіг.

- І правда з молоком ... - пробурмотіла я, випиваючи напій - А можете принести якусь їжу?

- Що саме ви бажаєте скуштувати?

- Та що завгодно! Ось хоча б котлету по-київськи із макаронами та кислою капустою. Або роли із вугром, чи  й морквяні котлети з гарніром із вареної картоплі, як готують в шкільній їдальні,- спробувала я пожартувати.

- Такого у нас немає, - не зрозумівши, розпачливо зітхнув монстр, струснувши мацаками.

- А що ж є?

- Є яйця гірських курей - сирі та варені, м'ясо молодих кроликів, свіжа кров ігуани, тушкована із насінням амаранту риба, смажене насіння пирію...

- Тоді давайте рибу! – вигукнула я, не дослухавши меню до кінця, тому що при згадці про страви у мене зсудомило живіт.

Сутність почовгала геть, я ж, струснувши волоссям, відчула певне полегшення. Адже якщо мене годуватимуть, то вже точно не для того, щоб убити.

- Господи, Марино, - раптом я вибухнула істеричним сміхом. – Хто тебе має тут вбивати? Може, дракон, який зізнався тобі в коханні, обцілувавши з ніг до голови та вклавши в розкішне ліжко? До того ж… оця служниця…

Потім я знову почала розмірковувати про свої дивні стосунки із чоловіком-перевертнем, пригадуючи його обійми та паленіючи від сорому.

Зрештою, у роздумах підійшла до великого вікна. Похмурий гірський пейзаж тепер розцвічували сонячні промені, освітлюючи верхів’я, подекуди вкриті зеленими кущами, деревами і травою; зітхнувши, я розвернулася і побрела до ліжка, вирішивши таки пошукати свою сорочку, як раптом натрапила на ще одну дивну істоту, що пронизувала мне поглядом жовтих круглих очей, сидячи на жердині біля ліжка.

- Ай, - пискнула я, так стрімко відскочивши від птаха з головою жінки, що не втримала рівноваги та впала навзнак. Добре, що хоч піді мною виявилася шкура вівці, і я не забилася, проте злякалася добряче.

«Це ж не що інше, як сирин, дівчина-птах, - пригадала я малюнок у книжці. - Господи, чого я ще не бачила у цьому світі? Проте… цікаво».

- Пані, - звернулася до мене сирин, - бажаєте, щоб я вам заспівала?

- Щоб ти заспівала? Навіть не знаю…

Не встигла я відповісти, істота затріпотіла крилами, схилила набік голову та заспівала. Але, замість задоволення, я відчула справжній переляк.