Глава 18. Знайомство з жінками дракона та його собливий подарунок

Ми все йшли довгими коридорами, минаючи арки та безліч разів повертаючи, поки не наблизилися до величезних дверей бузкового кольору, оббитих мідними заклепками.

- Ось тут загальна кімната для наложниць, - сказала мені служниця. - Може, ви все ж таки зміните свою думку?

- Ні, я не передумала, - сказала я, рішуче відкриваючи двері; звідти на мене відразу ж війнуло приємними пахощами троянди та жасмину.

Ще не переступивши поріг, я побачила кілька красунь, що сиділи на дивані, вони вишивали та уважно слухали те, що читала їм вголос огрядна жінка в окулярах.

Та щойно я увійшла до кімнати, як вона миттю замовкла. Піймавши на собі пронизливі погляди кількох наложниць, я несміливо переступила з ноги на ногу, та ввічливо до них привіталась.

- Вітаю, - пригадавши, що я королівна, гордовито задерла підборіддя.

Кілька хвилин у кімнаті панувала цілковита тиша, і я вже навіть вирішила, що краще мені звідси піти, і що марно я не послухалася служниці. Та було пізно.

- Ти хто? - запитала мене руда товстуха з синіми, немов волошки, очима, вона вишивала райських птахів і квіти.

- Я?

- Ну не я ж? - хмикнула худа блондинка з величезним бантом на волоссі, що зовсім їй не личив та робив схожою на школярку.

- Мене звуть Халіна, - роблячи крок вперед, я пропустила Мариссу, що стала переді мною мов щит.

-  І що ти тут забула, Халіно?

- Тепер я живу у цьому замку... Але взагалі-то я не хотіла! І ось…

- Так ти нова жінка Архана? - блондинка відклала вишивку вбік та, потягнувшись, мов кицька, граційно підвелася з дивана, повільно обійшла довкола мене, пильно оглядаючи.

- Він вкрав мене з мого ж весілля, - схлипнула я, відчуваючи потоки ненависті, що струмували із усіх очей, націлених на мене.

- Навіть так?

- А можна я тут трохи побуду, з вами? – я раптом пригадала поради із якогось жіночого сайту: коли новенька потрапляє до колективу, то аби вижити повинна першою проявляти ініціативу при знайомстві з усіма іншими.

- І що, тобі самій, певно, нудно?

- Так, мені дуже нудно, - я опустила плечі та голосно зітхнула, немов даючи зрозуміти: я така ж, як і ви, дівчата, і на більше не претендую.

- Ну, тоді сідай, - поблажливо хмикнула блондинка, показуючи мені на місце скраєчку дивану. - Тільки врахуй: почнеш викаблучуватися, тобі буде погано.

Обережно сівши, я відчула себе, мов на голках. В той час жінка із книгою в руках продовжила читати. Історія, як я зрозуміла, розповідала про якогось прекрасного принца, що заблукав у таємничому лісі. Трохи її послухавши, я почала впадати в транс; ніхто з жінок більше мною не цікавився, вони всі були захоплені вишиванням, я ж сиділа без діла, і не могла перебивати читання, мені зробилося нудно.

- Вибачте, - дослухавши до моменту, де принц потрапив у болото, а його білий кінь тонув, я підвелася. - Напевно, мені вже треба йти. До побачення, - чемно вклонилась я.

- Бувай, - помахала мені рукою блондинка. – На добраніч.

Час і справді був пізній, тому, позіхнувши, я поквапилася повернутися в свою кімнату.

І там на мене чекав сюрприз!

- Що це? - здивувалася я, помітивши біля ліжка плетеного з вербових гілок кошика, всередині щось сопіло.

- Ой, та це ж вавак! – радісно звереснула служниця та підбігла до кошика, із цікавістю заглядаючи всередину. - Який  же він гарненький! Просто чарівний малюк!

Я теж підійшла, мені було цікаво.

- У Інереїди Берізки такий самісінький.

- Хто така Інереїда?

- Та ви ж її недавно бачили, це та струнка блондинка, що з вами розмовляла.

- То її звуть Інереїда Берізка?

- Так, і у неї є свій вавак.

Присівши навпочіпки, я повільно відкрила покришку - і скрикнула: з середини на мене витріщалися чотири ока, розташовані на волохатім писочку з рожевим носом-картоплиною.

- Ти хто… - видихнула я.

Вгору відразу ж потягнулися дві симпатичні лапки із трьома пальцями-сосисками.

- Уві, уві! – пискнуло створіння, гіпнотизуючи мене поглядом.

- І що мені з ним робити?

- Та це ж вавак!

- Сподіваюся, цей вавак хоч не кусається?

- Та що ви, пані Халіно! - служниця похитала головою. - Ці тваринки - сама любов і ніжність, до того ж вони міцно прив'язуються до свого господаря і віддані йому до кінця життя.

- Я не хочу, щоб хтось від мене залежав, - хмикнула я. - Адже якщо мені пощастить звідси втекти ...

- Не пощастить, - тепер цей голос я могла впізнати із тисячі інших: дракон Архан.

- Ой, - пискнула я, мимовільно вихоплюючи вавака із кошика та міцно притискаючи його до грудей. У малюка виявилися напрочуд довгі рученята, і він відразу ж міцно мене ними обняв, крихітні блискучі очі заморгали, носик кумедно заворушився, мовби до чогось принюхуючись.

Було незвично і трохи смішно, я ледь-ледь ухилилася від поцілунку в губи.

- Ну що, тобі сподобався мій подарунок? - Архан повільно рушив у мій бік.

- Поки що ... не знаю, - пробурмотіла я.

- Завтра я дозволяю тобі вигуляти твого нового улюбленця на одній із гірських вершин; туди вас доправить літальна капсула.

- Літальна капсула… угу…

- А зараз поклади малюка до його кошика, ваваку з дороги потрібно відпочити, ми ж із тобою займемося чимось більш цікавим.

Зрозумівши, на що натякає дракон, я затремтіла.
- Але так не можна, - сказала я, роблячи крок назад і впираючись спиною в стіну. - Що вам від мене треба?

 - Вам? - хмикнув дракон. - Халіно, як давно ти зізнавалася мені в коханні? Я чогось не розумію.

- Я теж…

 - Що з тобою? Спочатку ти йдеш під вінець з лордом Тергурном Шебсом, потім, коли я стримав свою обіцянку, так дивно поводишся. Можливо, на тобі лежить якесь закляття?

Тієї ж миті дві руки вперлися в стіну позаду мене, і наді мною нависла громіздка постать чоловіка, обличчя якого було спотворене гримасою люті.