Глава 19. Неприємна зустріч перед прогулянкою в гори

Я ніколи не спала в житті так довго. Бо коли прокинулася, то сонце вже заливало кімнату своїм сліпучим світлом. У мене в животі бурчало.

 - Гей, Мариссо, - покликала я служницю, спросоння лякаючись сплячого вавака, що тулився у мене під боком, накритий ковдрою.

- Ви вже прокинулися?- чудовисько стояло поряд.

 -  Чому мене ніхто не розбудив? - закректала я, розминаючи затерплу шию.

 - Хто б на таке наважився, пані? - здивувався восьминіг.

 - Якщо я не помиляюся, сьогодні на мене чекає прогулянка в гори. Тож мерщій неси сніданок. А я поки піду та вмиюся.

- Пані, чи потрібно вас супроводжувати?

- Гадаю, що справлюся з усім сама.
Сівши на м'яке сидіння унітазу, я довго розглядала саму себе в дзеркалі напроти, дивуючись, що починаю звикати до своєї нової зовнішності.

- Це ж треба – втрапити в таку халепу, - хмикнула я. – Ну та нічого.

 Зібравши довге біляве волосся і закрутивши його на потилиці, я залізла у ванну і з насолодою розтягнулася у воді, заплющивши очі.

 Як же чудово, думала я, спінюючи біленькими долонями воду, що можна ось так, тільки прокинувшись, не мати жодних клопотів, насолоджуватися купанням, їсти а хоч і в ліжку!

Вдосталь належавшись у ванні, я одягнула свіжий халат та повернулася до кімнати, де вже був для мене накритий стіл – тушкована риба, гірка гарячої локшини з маслом, якась зелень, паруюча ароматна кава і еклери, политі шоколадом.

- Ну що, приступимо, - сказала я, кидаючи на коліна серветку. - Ти знаєш, Мариссо, що бути королівною не так вже й погано, навіть у полоні.

- Не розумію, - забулькало чудовисько.

- І ніхто не зрозуміє, - закинувши до рота смачної локшини, я кілька хвилин мовчки жувала, прицмокуючи, потім взялася до риби.

Цієї миті на ліжку заворушився вавак, про якого я й забула. Вибравшись з-під ковдри, весело попискуючи, тваринка кинулася до мене, стрибнувши на руки.

- Гей, Мариссо, а що ці красунчики їдять?

- Та все те ж, що і ми з вами, звичайну їжу.

- Тоді принесіть малятку трохи риби. Але ж глядіть, аби там не було кісточок, он який ніжний у нього ротик.

- Як забажаєте, пані.

Погладжуючи тварину, що попискувала у мене на колінах, тулячись до живота та віддано дивлячись усіма чотирма очками, я спустошила тарілки, взявшись до кави та солодких еклерів. Надкусивши тістечко, від задоволення я аж зажмурилась – бо всередині було не сучасне «згущене молоко» із кокосової олії, а солодкий крем зі справжнісінького ароматного вершкового масла.

Тим часом мій вавак ласував додатковою порцією риби.

Після сніданку, згадавши обіцянку Архана, я зажадала, щоб мене доправили на вершину гори, де я могла б прогулятися сама та вигуляти свого домашнього улюбленця, який тепер аж вискотів від щастя, облизуючи куці пальчики та смішно хитаючи носом у різні боки.

- Імператор Архан говорив про якусь літаючу капсулу, то де вона? – запитала я у служниці, витираючи губи такою красивою серветкою, що раніше хіба б помістила у раму та вчепила на стіні – лискучий білий шовк із невагомим рудим мереживом, по кутиках вишиті золотом пташки.

- Піду та дам розпорядження, -  вона миттю зникла за кам’яною стіною.

Я ж настільки вже звикла до лінощів, що після ситного сніданку вирішила полежати на ліжку. Доївши свою рибу, вавак стрибнув до мене і розтягнувся поруч.

- Що, мій маленький, хочеш на прогулянку? - почухала я його під підборіддям. - Зараз полетимо з тобою ... Ой, а я ж ніколи в житті ще не літала! Навіть на літаку…

Мене аж ужалило від цієї думки, так що тьохнуло під ложечкою. У цей момент зайшла Марисса.

- Пані Халіно, - звернулася вона до мене, - ось, надіньте на себе цей амулет, і ми можемо летіти.

- Просто тепер? - беручи з рук Марисси золотий ланцюжок із підвіскою у вигляді ока, я одягла її собі на шию, точно таку ж восьминіг одягла на себе.

- Літальна капсула готова до польоту, але вам потрібно одягтися відповідно, - погладжуючи яскраво-синій камінь-зіницю, служниця пішла вперед.

Я не знала, якою була погода та як виглядав літальний транспорт із дивною назвою «капсула», але все-таки вирішила, що краще мені одягнутися тепло. У гардеробній кімнаті знайшла зручні штани з бавовни, м'який светр, та ще й накинула зверху підбитий білячим хутром плащ з капюшоном.

- А що робити з ваваком? - запитала я у служниці, що увесь час крутилася поруч. - Для нього потрібна якась клітка, чи ремінець?

- Вашого улюбленця можна нести на руках, або відпустити, щоб він біг поруч.

- Як це відпустити? - здивувалася я. - А якщо тваринка втече?

- Ні, пані, ваваки безмежно віддані своїм господарям і ніколи не відходять від них занадто далеко, про втечу не може бути й мови.

- Навіть так? Тоді цей вавак радше не кіт, а песик…

Взувшись у чобітки на низьких підборах, я взяла тварину на оберемок, і разом зі служницею ми пішли по довгих коридорах.

Ніщо не віщувало біди, навіть навпаки - я очікувала приємно провести час, розвіятися, подивитися на гірський пейзаж, можливо, нарвати квітів. Але коли ми вийшли з замку на зручну терасу, де стояв овальний предмет зі скла, крізь яке можна було добре роздивитися всі механізми, дорогу мені заступила Амріта Орхідея.

- Це куди ж ми зібралися? - запитала вона, дивлячись повз мене.

- На прогулянку, - я підвела погляд до неба та з насолодою вдихнула свіже гірське повітря.

- І що, невже тобі дозволено?

- Так, імператор Архан ще вчора пообіцяв мені, що я зможу вигулювати свого вавака на верхів’ї гори.

- Ха-ха! Чи не на тому, де лежить снігова шапка?

- Дуже смішно, - презирливо скривила губи я. - Напевно, це саме твоє улюблене місце, так?

- Що ти сказала, курка? .. - гнівний погляд красуні був звернений просто на мене, з-під її зіщулених повік летіли блискавки. - Та я тебе зітру в порошок!

- За що? Я щось не те сказала? -  здригнувшись від того погляду, я вхопилася за амулет, проковтнувши чималий кавалок слини.