Мій суджений - дракон

Глава 26. Повернення дару вогню

«А раптом мені доведеться сидіти тут дуже довго? - думала я, покусуючи нігті, які за час перебування в тілі королівни Халіни встигли добряче відрости. - Або взагалі я тут залишуся навіки. І що там королева-гарпія говорила про священний турмалін? Начебто я ... ой, Халіна, обіцяла їй його дістати. Як би про це дізнатися, чи ... згадати? І що, коли у королівни – як і у драконіди Амріти Орхідеї - теж існувала можливість поєднатися з драконом законним шлюбом? »

Поступово я знудилася просто сидіти і витріщатися то на стіну, то на залізну решітку, відчуваючи себе всередині немов папуга в клітці. Та ще й мені стало так зимно, що я зацокотіла зубами.

«От би випити чогось гарячого, або закутатися в м'який плед», - вставши на ноги, я побрела до світла. Вчепившись задерев'янілими пальцями в прути, злегка похитала; почувся тихий дзвін, і зі стелі на землю посипалася кам'яна крихта. Падаючи вниз, в повітрі пил спалахував червоним світлом, торкаючись підлоги, перетворювався на маленькі пломінці, від яких струменіло теплом.

- Вау! – я підставила долоні до вогню і навіть трохи зігрілася, милуючись  затишним світлом. Але потім вогню ставало все більше й більше, і я злякалася.

«А що коли заллє всю підлогу?» – подумала я, з острахом спостерігаючи за його розповсюдженням.

Спробувавши долонями загасити вогонь, я скрикнула від болю, відсовуючись вглиб печери.

- Горю… – тихенько пробурмотіла я, злякавшись, що може виникнути пожежа, і я ось так запросто загину, адже поруч не було нікого, хто міг би мені допомогти.

Тим часом повітря поступово нагрівалося і мені зробилося спекотно.

- Рятуйте, - вигукнула я трохи голосніше, потім закричала: - Гей! Є тут хоч хтось ?!

До решітки ніхто вже не торкався, та пил поволі все падав і падав додолу, всуціль засіваючи долівку тонесенькими й рясними червонястими язичками, немов дикою травою. Насправді, явище було видовищним – довкруг мене миготіли таємничі відблиски, створюючи  враження дискотеки, але разом із тим я почувалася, немов у пастці, приречена до смерті.

Піт уже струмочками стікав із мого лоба, я притислася спиною до кам’яної стіни і тільки так могла хоч трохи охолодитися.

- Допоможіть! – відчайдушно заволала я, коли полум’я лизнуло мою гомілку, а потім почала відчайдушно затоптувати вогонь. І це мені вдавалося! Де тільки ставала нога – утворювалася темна пляма, проте дуже скоро це місце знову заростало «вогняною травою», яка вже повзла по стіні.

- Рятуйте, пожежа!!! –  охоплена полум’ям звідусіль, навіть струшуючи його зі свого одягу, я кинулася до решітки, розмахуючи руками та витанцьовуючи навіжений танок. – Допоможіть мені!!! Згорю!

Нарешті на мій крик з мороку підземного коридору виповзло опецькувате чудовисько із довгою мордою крокодила. Його очі яскраво сяяли червоним полуничним кольором, смарагдове довгасте тіло закінчувалося хвостом з шипами, а з розчепірених ніздрів виривалося таке холодне повітря, що кілька голосних подихів у бік моєї печери повністю загасили вогонь.

Я полегшено зітхнула, все ж таки обачливо відходячи подалі від решітки.

Тим часом, важко ступаючи по підлозі на товстих і  коротких лапах, чудовисько невблаганно наближалося, я спробувала пригадати, що вже десь бачила подібних істот, от тільки де?

Коли між нами зосталася єдина перепона із решітки, відкривши пащу, чудовисько голосно клацнуло міцними білими зубами, перекусивши товсті залізні прути так легко, неначе вони були із печеного тіста.

- Ой ... - пискнула я, втискаючись спиною у холодний камінь та спостерігаючи, як жахлива паща поступово знищує залізні грати, що перешкоджали проникненню до печерки, всередині якої сиділа я, трясучись, немов заєць.

«Все, тепер мені вже точно кінець, - промайнуло в моїй голові. - Мене віддали на поталу монстру, і порятунку немає ніякого, хіба тільки ... Що там всі говорили про мій дар вогню? »

Обіпершись об стіну, я заплющила очі, намагаючись максимально розслабитися, потім простягнула вперед долоні, намагаючись уявити на кінчиках своїх пальців вогонь.

І у мене вийшло! Я дуже вчасно метнула вогняними стрілами в бік монстра, паща якого була від мене за кілька кроків. На мій подив – можливо, це через те, що вогонь із моїх пальців був магічним? – він обпікав чудовиську шкіру, яка просто на очах бралася пухирями, а звір гурчав та скавулів, крутячи головою та тільки марно дмухаючи зі свого носа, вихолоджуючи повітря довкола, проте не маючи змоги захиститися від магічного полум’я, отримуючи все нові опіки.

- Геть з дороги! - знову і знову кидаючись вогнем у розлючену істоту та рухаючись попід стіну, я таки змогла відігнати від себе чудовисько, добряче його поранивши, і як тільки випала нагода, прожогом кинулася крізь вигризений отвір назовні, помчала навмання по темному коридору. Аж раптом почула за спиною відчайдушний жіночий окрик.

- Стій! Зупинись! Чуєш? – кричала … Амріта Орхідея?

- Це ти мені? – від несподіванки спотикнувшись на рівному місці, я необачно вдарилася ліктем об стіну і засичала від болю, змушена зупинитись. Озирнувшись на голос, я таки впізнала силует драконіди, що стрімко рухалася у мій бік, і на всяк випадок кинула туди останні стріли вогню, який ще спромоглася видобути зі своїх долонь. Тільки ж красуня вдало відхилилася вбік, і, вдарившись об камінь, вогонь розбився на сотні іскор.

- Що, оце й усе? Та все ж тобі вдалося перемогти червоноочку? - в цьому питанні вчулося розчарування.

- О, то це ти, моя викрадачко? Вирішила на власні очі побачити, як мене зжирає монстр?

- На моє розчарування, замість калюжки крові я все ще бачу тебе, володарко вогню Халіно!

Все ще відчуваючи збудження після вдалої втечі, озирнувшись на клітку, всередині якої поміж рідкими спалахами вогнів корчилося чудовисько, я гордо стріпнула волоссям і вигукнула Амріті Орхідеї просто в обличчя:

- Тобі будуть непереливки, коли я про все розповім Архану!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше