Глава 48. У чарівному місці

В саду Архан опустив мене на шовковисту зелену траву, що ніжно стелилася під ногами, потім відійшов трохи убік, і я побачила дивне світіння, що поширилося від його тіла. Спочатку рожеве, потім фіолетове і синє спалахнуло вогнем, і замість людини, в легкому примарному серпанку, що поступово розсіювався, виник силует дракона. Я вже знала цю подобу свого коханого, тому безстрашно підійшла і піднялася на його міцну лускату шию, сіла та міцно вхопилася руками.

Нарешті ми злетіли. Холодні потоки повітря піднімали вгору мою спідницю і обдували з усіх боків, але я міцно притискалася до гарячого тіла дракона, тож не замерзла. Під хутряною накидкою на моїх грудях лежав згорток із квітами, і я відчувала, як метушилися всередині ельфи.

Нарешті, перелетівши фіолетову гряду, ми опустилися на чудову галявину, наче килимом, вистелену безліччю квітів. Неподалік шумів водоспад, над яким у повітрі повисло три веселки.

- Яке чарівне місце! – у захваті вигукнула я, зістрибуючи на землю і з насолодою вдихаючи повітря, напоєний неймовірно приємними ароматами.

- Я знаю, тобі тут подобається, - проворкотів дракон. Задивившись на довколишню красу, я навіть не помітила, коли він набув людської подоби.

- А як може не сподобатися таке райське місце? – я озирнулася на всі боки. - Куди покласти квіти?

- Опусти їх під струмені водоспаду.

- Ну що, малюки, - ніжно погладивши чудові пелюстки гортензій, я підморгнула десяткам ельфів, що ховалися там, загорнувшись у суцвіття, немов у плащі. - Можете гуляти.

Біля водойми я вмочила довгі стебла у воду, поклавши букет так, щоб квіти лежали на траві.

- Хочеш, я покажу тобі таємний грот? - спитав Архан, що відверто мною любувався, ніжна усмішка виглядала досить дивно на його завше гнівно зціплених губах.

- Звісно ж, хочу! - заверещала я, наче дитина, що нарешті відчула довгоочікувану свободу.

- Ходімо зі мною.

Я ледве встигала за драконом, який упевнено крокував до скелястої місцевості, увінчаної піною квітучих акацій, повсюди в повітрі витав їх неповторний солодкавий аромат.

- Далеко ще? – врешті запитала я, знемагаючи від втоми: адже моя вагітність, і переліт - не могли не позначитися на моєму самопочутті.

- Заходь, - відхиливши пишну гірлянду квітуючого клематису, чоловік запросив мене у вологу темінь грота, коли я увійшла, кинув живу зелену завісу назад. Озирнувшись на всі боки, я замилувалася стінами, прикрашеними самоцвітами, що таємничо просвічували крізь тріщини в камені. У глибині печери мерехтіло дивне ложе, вкрите м'яким хутром якоїсь тварини.

- Ми йдемо туди? – невпевнено запитала я, вказуючи на ложе.

- Трохи відпочинемо від зовнішньої суєти, - сказав дракон. - Тут нас точно ніхто не знайде.

Але як тільки я прилягла, а Архан сів поруч, зелена завіса раптом відкрилася, і в яскраво освітленому отворі виник силует Амріти Орхідеї.

- Так ось ви де? – гнівно вигукнула вона. – То це правда?

- Та як ти посміла сюди увійти? Що тобі тут треба? – мій суджений миттю підвівся з ложа і рушив назустріч молодій драконці.

- У мене звістка для цієї... Халіни.

- Говори.

На королівство її батька напали чорні звіздарі, і саме цієї миті йде війна не на життя, а на смерть.

– Що? – у мене всередині так і тьохнуло: як же це так? Я тут, вагітна від дракона, гуляю з ним квітучими луками, вилежуюся по гротах, а там мій рідний батько, моє спадкове королівство – гинуть! Як я могла сидіти спокійно та слухати про таке!

- Чого ти прилетіла сюди? – Архан був дуже розлютований.

- Взагалі-то я тут у справі, мені треба відвідати королеву гарпій, Шар-ріну, а про те, що ви тут, я дізналася зовсім випадково.

- Так я тобі й повірила, що випадково, - роздратовано хмикнула я, - я добре бачила, як ти за нами стежила.

В цю мить я раптом подумала: а що коли Амріта Орхідея блефує? Що коли вона все спланувала, і тепер відверто обманює, аби тільки перешкодити нашому єднанню з Арханом? Але в той же час моє серце підказувало, що мій батько і справді в біді.

- Мені треба повернутися додому, в моє королівство, - похмуро сказала я, дивлячись повз дракона.

– Це неможливо, – категорично відрізав він.

- Чому?

- По-перше, ти вагітна від мене, по-друге, поки ми не повінчалися, ти не маєш права залишати Сутінковий світ, адже на тобі магічна мітка.

- І що? Тоді давай мерщій одружимось, адже я не проти.

- Швидко не вийде, тому що я - імператор Сутінкового світу, і потрібно дотриматися офіційного протоколу.

- Твій батько ось-ось може потрапити в полон, - стоячи у освітленій щілині, зловтішалася Амріта Орхідея, підкидаючи хмизу у вогонь і неабияк мене нервуючи.

-  Де докази? – врешті не стримавшись, звереснула я.

- Ось, - і драконіда, махнувши рукою, намалювала в повітрі коло, подула в нього, і я побачила всередині чітку картинку: полчища чорних звіздарів атакують палац мого батька, вкриваючи його непроникним мороком.

- Архане, що ж робити? – я у розпачі заломила руки. – Прошу, врятуй мого батька.

- Ти зіпсувала мені відпочинок, Амріто Орхідеє, - тим часом чоловік думав тільки про себе? – Після такого я забороняю тобі показуватись у моєму замку, і якщо хтось побачить тебе там, клянусь, ти до кінця своїх днів сидітимеш у сирих та похмурих підземеллях фортеці.

- Я ж хотіла як краще, - плаксиво  зауважила дракониця. – Ну що ж, коли вже так, то я піду, а ви вже тут самі вирішуйте.

Коли Амріта Орхідея зникла з поля зору, настрій у мене був такий, що не побажаєш і ворогові.

- Що ж робити? - запитала я, погладжуючи живіт. – Я не можу ризикувати дитиною, але й мого батька теж шкода. Ти міг би щось для нього зробити, Архане?

У відповідь – мовчанка…

- Зроби ж щось, заради мене, благаю! – вигукнула я.

- Гаразд… - нарешті пробурмотів дракон, простягаючи до мене руки. – Але коли ж ми зробимо те, заради чого сюди прилетіли?