Розділ 2

Усю дорогу до Києва я на повторі слухала одну й ту саму пісню, що називалася «Running Out of Time».

Тато обожнював Оззі Осборна. Його захоплення було настільки сильним, що він літав на інший кінець світу лише заради концерту цього рок-музиканта і навіть назвав свого білого лабрадора на його честь. Батько знав напам’ять усі його пісні, а цю любив особливо. І от зараз я раз за разом слухала її, намагаючись хоч таким чином знову відчути татову присутність біля себе.

Як у дитинстві, коли ми вдвох просто каталися машиною та слухали музику. Пам’ятаю себе маленькою безтурботною дівчинкою з двома довгими рудими хвостиками і коробкою улюблених цукерок у руках, що з широкою усмішкою спостерігала за тим, як тато підспівував своїм улюбленим пісням. Саме в такі моменти я відчувала справжнє щастя.

Слова пісні перетворювалися для мене на його слова. Вони проникали в саме серце, сповнюючи його крижаним болем, так що на очах виступили сльози, незважаючи на всі мої спроби їх стримати.

— З вами все гаразд? — стурбовано запитала круглолиця жіночка, що сиділа поруч зі мною в автобусі.

— Так, усе добре. Просто згадала дещо.

Сказавши це, я поспішно відвернулась до вікна та витерла сльози (добре, що я вже зняла макіяж, коли ненадовго заходила до орендованої квартири для того, щоб зібрати найнеобхідніші речі та перевдягтись у траурний чорний одяг).

Урок про те, що не можна показувати своєї слабкості абсолютно нікому, навіть незнайомцям, я засвоїла вже давно. Багато людей нагадують акул. Щойно вони почують запах твоєї крові — дізнаються про твою слабкість, — то одразу ж з’їдять тебе, задовольняючи власні інтереси.

***

Я вийшла з автобусу на автовокзалі та одразу ж міцніше притиснула до себе речі, знаючи, що тут легко можна було стати жертвою грабіжників.

Українська столиця зустріла мене гамором і запахом гарячих булочок. Апетитний аромат випічки змусив мій шлунок гучно забурчати, нагадуючи, що я вже давненько не їла. На щастя, таксі, яке я замовила ще в автобусі, ще не приїхало, тож у мене був час на те, щоб купити самсу з м’ясом.

Коли приїхала машина, я сіла досередини, назвала адресу, а тоді повернулася до вікна, щоб по дорозі насолоджуватися рідним містом.

Я любила Київ. Це місто було сповнене якоїсь дивовижної енергетики, що заряджала та надихала. Та, визнаю, найкрасивішим воно було навесні, коли відходило від зимової меланхолії та розквітало на очах.

Тоді була саме така пора, тож я з превеликим задоволенням насолоджувалася зазеленілими вуличками за вікном і на коротесенький проміжок часу навіть абстрагувалася від власного горя.

Але зовсім скоро таксі залишило межі столиці, а вже через десять хвилин і зовсім зупинилося посеред лісу. Я навмисне попросила водія не їхати до самого будинку, бо добре знала, що він буде оточений ласими до сенсацій журналістами.

Розплатившись, я вийшла з машини та, взявши до рук валізу, попрямувала лісовою стежкою додому.

Цей шлях я знала як свої п’ять пальців, бо у підлітковому віці доволі часто таким чином вислизала на всілякі вечірки. Про вхід до будинку з боку лісу не знав майже ніхто, тож там був лише один охоронець, якого я в той час переконала не видавати мої втечі, застосувавши всю свою чарівність.

Як не дивно, але навіть після стількох років Борис відповідав за безпеку тієї самої ділянки. Побачивши мене, сивоволосий чоловік не зміг стримати усмішки.

— Пані Логанова, як же я радий вас бачити!

Я так давно не чула подібного звертання, що воно хоч-не-хоч різало слух.

— Я теж рада, що ви все ще охороняєте цей будинок. Поки ви на варті, можна з упевненістю стверджувати, що ми в безпеці.

— Дякую, пані. І приношу вам свої щирі співчуття стосовно вашого батька.

Я кивнула, а тоді рушила через прекрасний сад до будинку.

Увійшовши до дому, у якому минула більша частина мого життя, я першим же ділом вдихнула повні груди повітря, очікуючи почути знайомий квітково-свіжий запах, але замість цього до мене долинув сморід цигаркового диму. Скривившись і намагаючись не дихати носом, я пройшла до вітальні. Кожен мій крок по мармуровій підлозі ехом розлітався просторим коридором з високою стелею.

На м’якому кремовому дивані сиділа мати з цигаркою в одній руці та келихом вина в іншій. Як завжди, вона була при повному параді: ідеальна укладка білявого волосся, бездоганний макіяж і дорога сукенка, куплена, скоріше за все, в Мілані, яке було її улюбленим місцем шопінгу.

Зважаючи на кількість випитого алкоголю (біля дивану стояло дві повністю порожні пляшки та одна почата), було зовсім недивно, що мати помітила мене не одразу, а лише тоді, коли я підійшла дуже близько.

— Кого я бачу?! — театрально вигукнула вона. — Повернення додому блудної доньки!

Та мені було зовсім не до з’ясовування стосунків з нею, навіть незважаючи на те, що дуже хотілося висловити своє обурення щодо того, що мати мені нічого не сказала про смерть батька, через що я мусила дізнатися про цю подію фактично від чужої людини. До того ж, з нею не було сенсу розмовляти на серйозні теми, аж доки вона не протверезіє.

— Де Оззі?

Я запитала саме це, бо, по-перше, тему домашніх тварин не можна було назвати серйозною, а по-друге, мені справді подобався цей собака.

— Той клятий пес? На щастя, він здох рік тому.

Тон, яким вона вимовила ці слова, викликав у мене хвилю обурення. Що така добра та невинна тваринка, як Оззі, могла зробити такого, щоб викликати такі жорстокі слова? Очевидно, що нічого. Проблема полягала не в собаці, а в тому, що у Діани Логанової не було серця.

І тут я почула гучне пирхання. Повернувшись праворуч, я побачила свого дядька Юру, що стояв, спершись плечем у стіну. Він, як завжди, був вдягнений у діловий костюм, от тільки, зважаючи на обставини, одяг був чорного кольору, а не світлого. Темно-каштанове волосся акуратно укладене. На руці дорогий швейцарський годинник. У руках стакан з чимось дуже схожим на бурбон.