Мій тілоохоронець

Розділ 3

Виявилось, що знайти собі тілоохоронця не так просто, як могло здатися на перший погляд.

Наступного ж ранку після зустрічі з Андрієм я звернулася до спеціалізованої компанії, тож уже до обіду в мене було двадцять п’ять кандидатів на розгляд. Вивчаючи їхні особисті справи, я відчувала розгубленість. Кожен з цих чоловіків здавався професіоналом своєї справи, так що я гадки не мала, як прийняти найкраще рішення та обрати одного з них.

Врешті-решт я витратила кілька годин поспіль на те, щоб виділити десять найкращих кандидатів і запросила кожного з них на зустріч, сподіваючись, що особиста розмова підкаже мені, як вчинити правильно.

***

— Нічого не розумію! — роздратовано вигукнула я та підняла погляд з численних документів на Богдана Львовича. — Невже в нас насправді все так погано?

Сивий худорлявий чоловік, що сидів напроти мене, відчував себе явно не в своїй тарілці. Він уникав прямого зорового контакту зі мною, концентруючи свій погляд на вікні з панорамою Києва позаду мене.

Відчувати постійну неприязнь і злість з боку родини виявилося просто нестерпним, тож я була змушена полишити рідний дім і переїхати до готелю. Умови проживання там, звісно, були розкішними, але я все-таки відчувала певний дискомфорт, бо власне житло завжди було мені більше до вподоби.

Шкода, що я була позбавлена дружньої та міцної родини, адже її неможливо купити за жодні гроші світу. Саме тому мені ніколи не зрозуміти, як деякі люди можуть не цінувати турботливу та люблячу сім’ю.

Здавалося б, зараз з необмеженою кількістю грошей і повною свободою дій я могла б повернутися до свого колишнього розгульного (на жаль, іншого слова тут дібрати просто неможливо) способу життя та таким чином забути про всі свої проблеми хоч на якийсь час. Але я вже не була тією Вікою. Я сильно змінилася за останні кілька років самостійного життя і тепер не боялася стикнутися з реальність віч-на-віч.

Тож замість розваг у нічних клубах я сиділа у готельному номері та ретельно вивчала всю документацію татового бізнесу, бажаючи мати максимум інформації перед зустріччю з ключовими представниками управління, що мала відбутися буквально через кілька днів.

Спершу все було гаразд, але тоді я стикнулася з серйозними фінансовими неточностями, що й змусило мене звернутися за поясненнями до татового головного бухгалтера. Богдан Львович погодився зустрітися зі мною у той же день, хоч і не дуже охоче.

— Згідно з даними минулорічного аудиту, тоді ще все було гаразд. Але що сталося потім? Чому гроші почали просто зникати? — продовжила я задавати запитання.

— Боюсь, я не знаю.

Та щирості в його голосі не було. Богдан Львович точно володів якоюсь інформацією, але зі мною ділитися нею не хотів.

Першою моєю думкою було те, що це саме він стояв за цим зникненням грошей, але я швидко відкинула її. Мій батько доволі добре розбирався в людях і завжди казав, що призначив саме цього чоловіка на посаду головного бухгалтера, бо він ніколи б не наважився на крадіжку, особливо крупної суми.

У такому разі, яке відношення Богдан Львович мав до цієї історії? І хто був винний у зникненні грошей?

Щось мені підказувало, що коли я розберуся в цій історії, то також дізнаюся правду про смерть батька. Насправді, саме так усе й сталося. Та правда виявилася значно болючішою, ніж можна було уявити.

Мої роздуми перервав дзвінок на стаціонарний телефон готельного номеру.

— Алло?

— Доброго дня, Вікторіє Костянтинівно! — зі слухавки почувся тоненький юний жіночий голос. — До готелю щойно прийшли десятеро чоловіків, і вони стверджують, що ви запросили їх на… гм… співбесіду. Можете, будь ласка, це підтвердити?

Я мимоволі посміхнулася, почувши те, яким тоном ця дівчина з рецепції промовила слово “співбесіда”. Її думки були для мене очевидними — вона була впевнена, що насправді ці чоловіки прийшли до мене не на роботу влаштовуватися, а розважатися. Підозрюю, ця дівчина не уникне можливості під час балачок за чашечкою кави або чогось міцнішого розповісти своїм подругам про розпусну мешканку готелю, якій для задоволення власних сексуальних потреб потрібно було аж десять людей. Що ж, нехай. Все-рівно її фантазію вже ніяк неможливо було зупинити.

— Так, я справді запросила їх. Скажіть, щоб підіймалися.

— Добре, Вікторіє Костянтинівно. Гарного дня!

Я поклала слухавку і перевела погляд на Богдана Львовича.

— Я так розумію, що мені вже треба йти? — одразу ж зрозумів він.

— Так, на сьогодні все, Богдане Львовичу, але я обов’язково повернувся знову до цього питання і дуже сподіваюся, що до того часу ви матимете всі відповіді, які мені потрібні.

Я й не помітила, як почала наслідувати керівний тон батька, роблячи власний голос суворим і навіть трохи погрожуючим.

Кандидати на місце мого тілоохоронця увійшли до номеру майже одразу після того, як пішов Богдан Львович. Побачивши їх, я одразу ж зрозуміла, чому дівчина з рецепції не повірила, що вони прийшли до мене на співбесіду. Справа була в тому, що всі вони виявилися неабиякими красенями. Звісно, я бачила їхні фотографії в особистих справах, але в реальності вони виявилися більш… скажімо так, вражаючими.

Серед усіх чоловіків найбільше виділявся один. Він був брюнетом з мужніми, дещо грубуватими, але все ж привабливими рисами обличчя. Мав міцне тіло, яке, безсумнівно, було нагородою за численні виснажливі фізичні тренування. Але виділявся цей чоловік не своєю зовнішністю чи одягом, який, не можу не відмітити, був дуже простим, а тим, що в руках у нього був паперовий стаканчик з ароматною кавою, яку він одразу ж простягнув мені.

— Що це?

— Лате без кофеїну на нежирному молоці з однією ложкою цукру і дрібною кориці для запаху, — відтараторив чоловік, нагадавши мені школяра, що вивчив заданий вірш на перерві перед урок і поспішав розповісти його, перш ніж потрібні слова вислизнуть з пам’яті.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше