Мій тілоохоронець

Розділ 4

— Усе ще не розумію, навіщо тобі туди їхати. Ти ж можеш доручити цю справу юристу і не обтяжувати себе зайвою морокою.

Чесно, я очікувала, що Андрій скаже саме це. Саме тому в мене була заздалегідь заготовлена відповідь, яку я й озвучила, однією рукою тримаючи телефон біля вуха, а другою перемішуючи в мисці вівсянку з інжирним джемом:

— Я працювала в тій газеті протягом цілого року і відчуваю, що мушу повідомити про своє звільнення особисто. Це свого роду справа честі, а ти знаєш, наскільки честь важлива для нас, Логанових.

Та це було лише частково правдою. Насправді ж головною причиною цієї поїздки було моє бажання востаннє відчути себе простою провінційною журналісткою. Мені справді подобалося таке життя, і я б задоволенням і далі його продовжувала, але, на жаль, обставини не дозволяли мені цього зробити.

Але я не могла сказати цього Андрію. Не тому, що не довіряла йому, а тому, що була впевнена у тому, що він не зрозуміє.

— Що правда, то правда, — з якоюсь дивною інтонацією в голосі промовив Андрій, а тоді запитав: — То ти поїдеш машиною?

— Саме так, — підтвердила я, радіючи зміні теми. — Ти ж пам’ятаєш той червоненький позашляховик, який мені подарував батько на вісімнадцятиріччя?

— Той, на якому ми ледве не розбилися в Карпатах?

Я присоромлено закусила губу, пригадавши той випадок, коли дозволила собі сісти п’яною за кермо. Лише якимось дивом тоді вдалося оминути аварії, так що я ще протягом певного часу залишалася безтурботною дурепою, що не усвідомлювала цінність життя.

— Запевняю, що тепер я стала значно обережнішою.

— Не сумніваюсь. За останні кілька років ти дуже змінилася: стала серйознішою та розумнішою.

Ми з Андрієм ще трохи побалакали, але скоро мусили завершити розмову, оскільки у кожного з нас того дня були важливі, невідкладні справи. Я швидко доїла свій сніданок, а тоді почала збиратися в дорогу.

Звісно, я планувала повернутися до Києва ввечері цього ж дня, але життя часто підкидало нам абсолютні несподіванки, тож про всяк випадок я все-таки спакувала невеличку валізку, намагаючись покласти туди лише найнеобхідніші речі.

Так як більшість цього дня мала минути за кермом машини, то потрібно було обрати якийсь зручний одяг. Я витратила чимало часу, стоячи перед шафою, але врешті-решт мій вибір зупинився на бежевій лляній сорочці з поясом, що підкреслював мою струнку талію, джинсах і кросівках.

Після цього я взялася за зачіску та макіяж. До своєї зовнішності я ставилася доволі скрупульозно, так що коли мені вдалося досягнути бажаного результату, виявилося, що я вже запізнюсь на призначену з Данилом зустріч біля входу до готелю аж на двадцять хвилин.

Подумки нарікаючи на власний перфекціонізм, я залишила свій номер, спустилася ліфтом на перший поверх і вийшла з готелю.

Як і очікувалося, Данило вже чекав на мене. Мене здивувало, що він не проявив навіть натяку на роздратованість через моє суттєве запізнення, хоча інший на його місці точно був би в гніві. Дивовижна терплячість.

На відміну від нашої першої зустрічі, цього разу Данило був вдягнений у діловий костюм, який сидів на його спортивному тілі надзвичайно ефектно.

— Тобі з таким зовнішнім виглядом тільки в рекламі зніматися, — мимоволі вихопилося з мене.

Данило засміявся, очевидно, не відчуваючи жодної ніяковості через такий коментар.

— Буду мати на увазі на випадок, якщо мені набридне захищати людей. Але це навряд чи станеться, — весело сказав він, а тоді вже серйозніше додав: — То які плани на день?

— Треба буде з’їздити в одне містечко. Сподіваюсь, ти не проти невеличкого відрядження у перший же робочий день?

— З тобою хоч на край світу.

Я усміхнулася. Усе-таки добре, що я обрала саме його своїм тілоохоронцем. Поруч з ним з’являлося відчуття комфорту та безпеки. Мені здавалося, що ми знайомі вже протягом довгих років, що дивувало мене, оскільки зазвичай я не поспішала підпускати до себе людей.

Я зробила кілька кроків у бік машини, коли Данило несподівано схопив мене за руку. Від відчуття його міцної долоні на моєму передпліччі по шкірі пробігли мурашки.

— Стривай.

— У чому справа? — запитала я, здивовано піднявши брови.

Відверто кажучи, мені доводилося докладати чимало зусиль, щоб не зважати на те, як близько одне від одного ми знаходилися в той момент. Однозначно, це було грубим порушенням субординації, але я не поспішала вказувати на це. Хотіла, щоб він довше залишався поряд.

— Краще відкривати машину на певній відстані від неї.

Сказавши це, Данило відпустив мою руку, від чого я відчула певне розчарування.

— Навіщо? — спантеличено запитала я.

— Це спосіб перестрахуватися на випадок, якщо хтось вирішив підірвати твоє авто.

Чесно кажучи, я дуже сумнівалася, що мене захочуть позбутися так скоро і таким чином, але заперечувати не стала. Врешті-решт робота Данила полягала саме в тому, щоб забезпечувати мій захист, тож його порадам варто було слідувати.

Діставши з невеличкої чорної сумочки ключ від машини, я натисла на потрібну кнопку, маючи абсолютне переконання у тому, що нічого поганого не трапиться.

І тоді прогримів вибух.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше