Мій тілоохоронець

Розділ 5

Я прокинулася на задньому сидінні машини та спершу подумала, що мені просто наснився поганий сон, але щойно я розплющила очі, мені стало абсолютно ясно, що вибух усе-таки був цілком реальним.

Перш за все, про це свідчив той факт, що я знаходилася не в своєму позашляховику, а в чужому мінівені, у якому панував повний безлад і тхнуло дешевими квітковими парфумами.

Та найяскравішим доказом реальності вибуху для мене став вид Данила. Цей чоловік стискав кермо так сильно, що кісточки пальців побіліли, а його лице було сповнене неабиякої тривоги.

Я різко сіла, від чого в голові запаморочилося, так що мені довелося на кілька хвилин зажмуритися, щоб усе минуло. Мабуть, я вдарилася головою, коли впала без свідомості. Та нудоти не було, тож можна було сподіватися, що струсу мозку вдалося уникнути.

— Тобі не варто було так швидко вставати, — сказав Данило, побачивши те, що зі мною відбувалося у дзеркало заднього виду.

— Та я вже й сама до цього допетрала, — огризнулася я.

Чесно, я не мала жодного бажання грубити Данилу. Більше того, я відчувала до нього надзвичайно велику вдячність за те, щоб він фактично врятував моє життя, і розуміла, що через це не мала жодного права говорити з ним таким чином. Але я все-таки сказала це. Сказала, бо саме таким чином мій мозок реагував на все, що сталося.

До цього я могла скільки завгодно переконувати всіх довкола і себе зокрема у власній готовності до небезпеки та можливого замаху на вбивство, але виявилося, що це зовсім не так. Усвідомлення того, що наді мною нависла дуже серйозна загроза, тиснуло, наче гігантська кам’яна брила.

Тепер не залишалося жодних сумнівів, що мого батька було вбито, а я мала стати наступною жертвою. Але хто хотів нас позбутися і з якою метою?

— Бензину вже обмаль. Треба буде десь заправитись, — несподівано озвався Данило, уриваючи мої роздуми. — До речі, тобі купити щось поїсти?

— Я й сама можу собі купити їжу.

Я машинально потягнулася до сумочки, очікуючи знайти цю річ поруч з собою, але її не було. Данило помітив цей рух у дзеркалі заднього виду та поспішив пояснити:

— Під час вибуху, коли ти впала без свідомості, сумочка відлетіла вбік, а я, діючи, як того вимагала ситуація, швидко, не забрав її.

— Нічого страшного, — запевнила його я, хоча насправді відчувала смуток через те, що втратила таку чудову річ.

Ця сумочка була по-справжньому дорога моєму серцю. Не тому, що її виробником був відомий дім моди «Louis Vuitton», не тому, що вона була дуже гарна, а тому, що подарував її Андрій.

Я добре пам’ятала той день. Ми разом проводили час у ресторані «Le Bernardin» у Нью-Йорку, святкуючи мій випуск з університету.

Чесно, я не могла назвати це місце одним зі своїх найулюбленіших. Безумовно, воно було розкішним і надзвичайно красивим, але, на жаль, не мало в собі ні краплі затишності та не дозволяло розслабитися. Але я мусила визнати, що таких страв з морепродуктів, як у тому ресторані, годі було знайти деінде.

Я саме насолоджувалася неймовірним смаком лангуста, коли Андрій заявив, що в нього є для мене подарунок на честь отримання вищої освіти, і вручив коробку, у якій я знайшла дивовижну чорну сумочку з золотим ремінцем. Він бездоганно знав мій смак, тож обрав ідеальний варіант.

І от щоразу, коли я брала до рук ту сумочку, мені згадувався той день, коли завдяки Андрію я хоч на мить повірила в те, що моє життя може бути насиченим і щасливим, незважаючи на все те жахливе, що було раніше.

— То тобі щось взяти? — запитав Данило, зупинивши машину на найближчій АЗС.

Я дослухалася до свого організму та зрозуміла, що справді відчуваю голод. Та це й недивно, враховуючи, що востаннє я їла ще вранці, а зараз, судячи з розташування сонця на небосхилі, минула вже обідня пора.

— Так, я була б тобі дуже вдячна, — відповіла я, а тоді додала: — Тільки, будь ласка, не бери хот-дог. Я терпіти його не можу.

Данило кивнув і вийшов з автомобіля, а зовсім скоро повернувся з пакетом середнього розміру в руках. Сівши за кермо, він вручив його мені, а сам виїхав на трасу та зосередився на дорозі.

Діставши з пакету сендвіч із сиром фета та куркою, я з’їла його. Смаку майже не відчула через те, що жувала автоматично, а сама в той час раз за разом прокручувала в голові момент вибуху.

Подумати лишень, я могла б опинитися в самому його центрі та загинути такою страшною смертю. І це б точно сталося, якби не Данило.

— Дякую, — промовила я, хоча знала, що цього замало.

Насправді, будь-яких слів було б замало, щоб виразити ту вдячність, яку я відчувала до нього.

— Це моя робота, — відказав він.

На декілька хвилин в салоні запанувала мовчанка, а тоді Данило запитав:

— То ти знаєш, хто влаштував вибух?

— Ні.

— А припущення є?

— Ні.

— Як щодо ідей, що робити далі?

Я замислилась. А справді, що робити далі? Відмовитися від усього, що я отримала від батька, і повернутися до життя провінційної журналістки? Щось мені підказувало, що так уже не вийде. Але й продовжувати вести цю гру далі також здавалося не вельми вдалою ідеєю. У будь-який момент на мене знову могли вчинити замах, але цього разу продумати все так, що навіть тілоохоронець не зможе врятувати мені життя.

— Поки немає, — нарешті озвалася я, хитаючи головою. — Мені треба час, щоб усе обміркувати. І бажано робити це в умовах, де я не боятимусь, що мене от-от знову спробують убити. От тільки це не є можливим…

— Чому ж? Думаю, це цілком можливо.

Я здивовано поглянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Я так і подумав, що тобі треба буде на певний час залягти на дно та обдумати план дій на майбутнє, тож саме зараз везу тебе в місце, де ніхто навіть не подумає тебе шукати.

Його слова заінтригували мене.

— І що ж це за місце?

— Старий хутір у Карпатах, який дістався мені у спадок після смерті діда. Умови, правда, зовсім не схожі на ті, до яких ти звикла, але жити можна. Зате там я точно зможу гарантувати тобі безпеку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше