Мій тілоохоронець

Розділ 7

Ліс. Морок. Холод.

Я збилась зі шляху та загубилася. Блукаючи серед темних постатей старих дерев, я кликала по допомогу, але мене ніхто не чув. Так страшно. Так самотньо.

Небезпека була зовсім близько. Хтось сидів у засідці та чекав найзручнішого моменту, щоб завдати мені удару.

— Я готова дати бій! — крикнула я, намагаючись звучати рішуче.

Та мій обман не зміг нікого переконати.

— Брехня, — долинув до мене моторошний хриплий голос. — Якщо цього не зміг зробити твій тато, то куди вже тобі. Ти просто дурне дівчисько, що майже не знає, що таке реальне життя.

Не встигла я оговтатись від цих болючих слів, як крижані міцні пальці стиснулись на моїй шиї. Відчувши нестачу кисню, я почала відчайдушно відбиватися, але нападник був значно сильнішим за мене. Шансів порятуватися не було.

І коли відчай уже повністю поглинув мене, я з криком прокинулася. Руки інстинктивно потяглися до шиї, та зі мною все було гаразд. Ніхто не намагався вбити мене цієї ночі. Це було просто нічне жахіття.

— Що сталося? Що з тобою?

Повернувши голову, я побачила Данила, що визирав з погребу. Його обличчя було сповнене непідробної тривоги, і факт того, що цьому чоловікові було не байдуже до мене, зігрів мені душу.

— Усе добре. Це був всього-на-всього…

— Поганий сон? — закінчив за мене Данило, помітно розслабившись.

Я кивнула. Данило мовчав, очевидно, даючи мені можливість виговоритися та поділитися деталями жахіття, але я нічого не сказала. Не була готова говорити про щось настільки особисте.

Я встала з ліжка та попрямувала на вулицю, щоб справити деякі свої природні потреби. Зізнаюся, мені було не по собі через відсутність можливості привести себе до ладу та вимушеність знаходитися перед Данилом у дуже, скажімо так, несвіжому вигляді. І від факту, що він також не виглядав на всі сто, легше не ставало.

Я зробила всі свої справи в тісній, але добре збудованій дерев’яній споруді в метрах десяти від хати, а тоді зібралася влаштувати собі невеличку ранкову прогулянку лісом, щоб розім’яти ноги, трохи детальніше роздивитися ці місця та подихати свіжим повітрям.

Та плани довелося швидко змінити, так як серед дерев я побачила двох чоловіків, що рухалися в напрямку цього хутора. Я одразу ж чкурнула до хати, сподіваючись на те, що вони не встигли мене помітити.

Часу на пояснення не було, але, на щастя, Данило зрозумів усе одразу, коли побачив моє налякане обличчя.

— Сюди, хутко! — гукнув він, киваючи головою на погреб.

Я поспішила туди, і вже менш ніж за хвилину ми двоє причаїлися у тісному приміщенні під землею, притулившись один до одного. Та ніхто з нас не думав про інтимність моменту, так як обставини для цього були геть непідходящі.

Ох, хоч би нас тільки не знайшли.

Через учорашні напруження та стрес ні я, ні Данило не додумались до того, що цей хутір не є абсолютно безпечним місцем. Незважаючи на свою відлюдненість, він усе-таки був офіційно зареєстрованим. Логічно, що мої переслідувачі були дуже непростими людьми, тож без особливих проблем отримали всі дані не лише про мою особисту нерухомість, а й про те, що належало моєму тілоохоронцю.

Чоловіки увійшли до хати крізь незачинені двері.

— Будь дуже уважним, Жоро, — промовив басистий голос. — Судячи з усього, тут зовсім недавно хтось був. Мабуть, дівка і той її охоронець десь ховаються.

— Зрозумів тебе.

Вони почали повільно ходити хатою, заглядаючи до кожного закутка, у якому б можна було заховатися.

Коли один з чоловіків пройшов прямо над нами, я інстинктивно притислася ближче до Данила. У відповідь він поклав долоню мені на потилицю та заспокійливо провів нею по голові.

— Усе буде гаразд, — ледве чутно прошепотів Данило мені на вухо.

Хата була невелика, тож зовсім скоро місця для пошуків вичерпалися. На превелике щастя, жоден з найманців не додумався до того, що в будинку може існувати погреб.

— Але як так? Тут же ж повно явних ознак чиєїсь присутності, — невдоволено заговорив чоловік, названий Жорою.

— То й що? Підозрюю, що то якісь місцеві безхатьки знайшли собі притулок.

— Ех, шкода, що тут нікого немає. Тільки час ми з тобою, Льоню, даремно згаяли.

— Не ний. Ми ж у будь-якому випадку отримаємо гарні гроші.

— Так то воно так, але якби ми все-таки знайшли дівчину, то кожен з нас отримав цілий мільйон…

То от у скільки оцінили моє життя. Чесно, я відчувала себе дещо ображеною. Мені ж здавалося, що в тому, щоб позбутися Логанових, зацікавлені такого поля ягоди, що можуть дозволити більш дорогих і професійних найманих убивць.

— Та годі вже, Жоро! — урвав свого напарника Льоня. — Єдине, про що я шкодую, то це те, що ми маємо працювати з Привидом, а не з його безпосереднім замовником. От тоді улов би був значно істотнішим.

О, а це вже цікава інформація.

— Та куди нам до Привида. Таких як ми багато, а він один. То зовсім інший рівень, друже.

— Знаю, але ж мріяти не шкідливо.

— Цікаво, яка ж з груп усе-таки добуде голову Логанової?

— Не здивуюсь, якщо то будуть брати Мірошниченко, яким дісталася одеська квартира тої мажорки. То було б недивно, якби така краля вирішила від замаху на вбивство втекти на море.

Хотілося, щоб ті два наймані убивці не припиняли своєї балаканини, що дало б мені змогу вивідати ще більше інформації, але Жора та Льоня продовжили свою розмову вже на вулиці. Вони віддалялися від хутора, а разом з ними мене полишала будь-яка надія на спокій.

Не вдасться просто перечекати бурю. Немає часу на довге планування дій. Існувало лише два варіанти: змиритися зі смертю та здатися або ж почати активні дії та вступити в боротьбу з невідомим ворогом. Мій вибір був очевидним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше