Мій тілоохоронець

Розділ 12

— Брехло! — імпульсивно вигукнула я, стискаючи руки в кулаки та ледве стримуючи бажання кинутися на Привида, до крові розцарапавши його мерзотну пику.

Звісно, я припускала, що він може не назвати мені ім’я справжнього замовника, але і подумати не могла, що замість цього йому заманеться вказати на Андрія, найближчу людину в моєму житті, за якого я готова була стояти горою.

Обличчя Привида залишилося непохитним, незважаючи на моє різке звинувачення.

— Ти не віриш мені, — констатував очевидний факт чоловік. — І це правильно. Чесно, я б розчарувався, якби ти прийняла мої слова без жодних сумнівів. Саме тому я можу надати тобі докази, що б підтвердили мої слова.

Я напружено схрестила руки на грудях.

— Та невже? — у моєму голосі лунав неприхований скепсис.

— Так. Я сам ніколи не довіряю людям і маю звичку збирати такий собі компромат на всіх своїх клієнтів. Ну так, про всяк випадок.

А цей Привид виявився ще тим кадром. Хоча чому тут дивуватися? У цьому світі тільки такі й можуть триматися на плаву, виживаючи завдяки тому, що затягують слабких на дно.

— І що ж у тебе є такого, що б довело провину? — запитала я, докладаючи всіх можливих зусиль, щоб здаватися холоднокровною.

Я не могла показати Привидові свої справжні емоції. Якби він побачив, наскільки все це змушує мене хвилюватися, то одразу ж скористався б цим. Не варто було сумніватися, що цей чоловік нічим не кращий за акулу, що нападає на людей, відчувши запах крові.

— Скажу одразу, що в зустрічі безпосередньо з Андрієм Мартинюком мені було відмовлено, та я тримав контакт з його правою рукою.

— Кошуйко Давидом?

— То ти його знаєш?

— Бачилися декілька разів, — чесно відповіла я.

— От і добре. Отже, голос його точно упізнаєш.

Сказавши це, Привид дістав з кишені телефон і увімкнув запис однієї зі своїх розмов, де йому саме було сказано коли потрібно підірвати мою машину, при цьому надавши її детальний опис і місцезнаходження. Сумнівів у тому, що йому співбесідником був саме Давид, не виникало, оскільки він вирізнявся вельми специфічним грубим і басистим голосом, який аж ніяк не можна було сплутати з іншим.

Мені стало дуже не по собі від того, що ці чоловіки обговорювали моє вбивство, але я не зробила нічого, щоб видати те, наскільки болючим для мене це було.

— Ну то цього вистачить чи хочеш послухати й інші розмови?

— Вистачить, — сухо відказала я, а тоді запитала: — Ще якісь докази є?

Привид театрально розвів руками.

— А цього мало?

Отже, немає. Що ж, я отримала від нього все можливе і тепер треба було завершувати нашу зустріч.

— У такому разі, можеш іти. Сподіваюсь, більше не побачимося.

Чоловік криво посміхнувся.

— Взаємно.

І він пішов. Я ж залишилися стояти на місці, думаючи про всі нові дані та чекаючи, доки Данило переконається, що Привид не збирався повернути з якимось неприємним сюрпризом, і повернеться до мене. Зайняло це хвилин двадцять.

— Мені шкода, — це було перше, що сказав мені Данило.

Я похитала головою та зізналася:

— Я не хочу вірити, що це Андрій. Адже ж прямих доказів проти нього немає…

Якщо подумати, то в Андрія дійсно було достатньо ресурсів і знань про мене, щоб бути тим, хто за всім цим стоїть.

Але навіщо? Я геть нічого не розуміла. Журналістка всередині мене буквально палала бажанням зайнятися справою та розібратися в ній, відкривши правду. Та, на жаль, у мене не було у мене не було достатньо частин пазлу, щоб скласти єдину цілісну картину.

— Шкода, що ми не є персонажами голівудських фільмів. Тоді б ми могли проникнути до офісу Андрія, взяти його ноутбук і дізнатися відповіді на всі запитання, — вголос висловила свої думки я.

На моєму обличчі з’явилася мимовільна усмішка, коли я уявила саму себе, що серед ночі крадеться темними порожніми коридорами в обтягуючому комбінезоні в стилі Чорної вдови. О, це було б ще те видовище!

— А якби в тебе з’явився доступ до комп’ютера Андрія?

— В тебе є ідея, як його отримати? — одразу ж з ентузіазмом запитала я, чудово знаючи, що він би не казав нічого такого, якби не мав чогось конкретного на думці.

— Що ж, мій давній друг є… скажімо так, майстром у таких справах.

— Він хакер?

— Так, — підтвердив мою очевидну здогадку Данило, а тоді уточнив: — Точніше, був ним раніше.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила я, бо не вельми добре зрозуміла, що означає це «раніше».

Данило зітхнув. На його обличчі з’явився такий болісний вираз, неначе він був вимушений заходити в холоднючу воду.

— Ми з Федею знали одне одного ще зі школи. Знаєш, це одна з тих історій, коли початком міцної дружби стає момент, коли двійко хлопців у першому класу сідають за одну парту. І ми були дуже близькі одне одному, аж доки у випускному класі Федя несподівано не перетворився на запеклого пацифіста…

Данило зробив паузу, а я одразу ж згадала його історію про проблеми з гнівом. Співставивши одне з другим, можна було дійти цілком очевидних висновків про те, чому в дружбі чоловіків виникли проблеми. Це мало бути дійсно важко ладнати для двох людей з разючо різними поглядами на життя.

— Мені шкода, що так сталося, але я не розумію, як усе це пов’язано з хакерством.

— Слухай далі. Враховуючи те, що я тобі розповів, не варто було дивуватися, що ми з Федею віддалилися, але все-таки не перестали спілкуватися. Після завершення школи наші дороги розійшлись — я пішов до міліції, а він вступив до університету на програміста. Попри це час від часу ми зустрічалися. І от під час однієї з цих зустрічей я дізнався, що Федя інколи дозволяє собі заходити на простори даркнету. Насправді нічого такого протизаконного він не чинив, робив то з банальної цікавості, — Данило зробив паузу, нервово постукуючи ногою по землі. — Я тоді взбісився. Вважав, що він не мав жодного права займатися чимось таким і при цьому читати мені нотації щодо бійок.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше