Епілог

Першим, що відчув Андрій, прийшовши до тями, був жахливий сморід — паскудне поєднання чогось горілого та металічного.

Болі спочатку не було, проте він охопив усе його тіло одразу ж після того, як чоловік спробував порухатися.

Коли Андрій розплющив очі, то спочатку побачив лише розбите скло. Дідько, ремонт обійдеться йому в кругленьку суму!

Та будь-які думки про стан машини були витіснені з його голови, коли чоловік знайшов таки в собі сили, щоб хоч трохи повернути голову, і побачив біля себе Віку, усю залиту кров’ю з ран від уламків скла. До того ж, її голова була вивернута під таким неприродном кутом, що не виникало жодних сумнівів, що вона була мертвою.

Діючи на інстинктивному рівні, Андрій закричав. Його голос був сповнений болі та страждання.
Андрій не розумів самого себе. Він же ж сам хотів, щоб вона померла. То чому зараз, дивлячись на її розтерзане мертве тіло, чоловік відчував, що його серце розривається на дрібні гострі шматочки?
Ніколи раніше Андрій насправді не усвідомлював невідворотності смерті. Ніколи раніше йому не вдавалося збагнути, що після цього втрачаєш людину назавжди. Здавалося б, це було очевидним фактом, але щоб у повній мірі зрозуміти його, потрібно було безпосередньо стикнутися з ним.

Невідомо, скільки часу минуло, аж доки до місця аварії прибігли люди. Спершу в голові Андрія спалахнула надія, що його зараз дістануть з понівеченої машини та доставлять до лікарні, але вона щесла одразу після того, як він побачив тілоохоронця Віки та його перекошене від гніву обличчя. У той же момент чоловік чітко зрозумів, що цього дня його життя так чи інакше закінчиться.

Коли Данило навів на Андрія дуло пістолета, той навіть не поворохнувся. Він не збирався ані боротися, ані втікати, ані благати про милосердя. Ні, в усьому цьому не було жодного сенсу для нього. Андрій просто закрив очі, прийнявши свою долю.

Та Данило не вбив його одразу ж. Ні, надто вже сильною була його ненависть до цього чоловіка, щоб так легко покінчити з ним. Андрій заслуговував на страждання, і Данило охоче подбав про те, щоб вони йому були забезпечені. Гнів і ненависть керували ним, заохочуючи діяти якомога жорстокіше та брутальніше.

Коли все було скінчено, у Данила в один момент зникли всі сили. Він важко осів на землю під тиском невблаганного спустошення, що стрімко поглинало його.

Увесь цей час Данило діяв у стані афекту, не усвідомлюючи повною мірою всіх масштабів трагедії, що відбулася. 

Довкола метушилися люди Тимура Романовича, сам високопосадовець став над ним, намагаючись вивести чоловіка на діалог, проте без жодних результатів, оскільки Данило занурився глибоко всередину самого себе та замкнувся там, щоб загородитися від жорстокого світу.

Він підвів Віку. Не виконав свою роботу — закохався у клієнтку та, що значно гірше, не зміг захистити її, допустивши загибель дівчини. Він став жорстоким вбивцем. Ще ніколи йому не доводилося забирати чиєсь життя, ще й таким жахливим чином.

Усе довкола нього наче залили темною фарбою, і кольорам до цього нового світу вже не суджено було ніколи повернутися. Щастя було втрачено назавжди.

Травень 2021 (Київ, Україна) -

Липень 2022 (Ченстохова, Польща)