Глава 1. Канікули – привід для подорожі

ВеронікаКеллер-Соколова

За п'ять днів до подій

— Ви молодці! Ви показали себе на всі сто відсотків і абсолютно виправдали мою довіру!!! Я дуже вами пишаюся! Те, що не зайняли першого місця, то не страшно. Але ж увійшли до трійки кращих, у нас срібло! Не сумуйте! Я хочу бачити оці личка щасливими і радісними! Вам лише по десять і ви вже виступаєте на сцені міжнародного рівня у сонячній Болгарії, хіба цього мало, щоб сяяти, наче Бенгальські вогники? Ну все, розходьтеся по домах, святкуйте, відпочивайте, бо рівно за місяць я чекаю на вас веселих, цілеспрямованих, готових працювати на максимумі! І маєте домашнє завдання — фото, що ми робили на фестивалі, сміливо поширюйте у всіх можливих соцмережах з позначенням нашої школи і вашого улюбленого викладача Вероніки Вільгельмівної, — щебетала я, активно жестикулюючи. Коли працюєш з дітьми, бути лише профільним викладачем не виходить. Ти і психолог, і медсестра, і іноді навіть швачка! Аж надто, коли мова про елітну київську школу мистецтва, де ти — шанований викладач з сучасних танців, а в минулому одна з найперспективніших випускниць, переможниця і призерка багатьох фестивалів, у тому числі далеко за межами країни. Як та, хто знає і солодкий присмак перемоги, і гіркий — поразки, я розуміла своїх учениць: три перемоги підряд на відбірних етапах і щоб не вистачило двох балів до перемоги в фіналі! Жарт хіба? Але в спорті спершу потрібно вчитися падати, а потім — літати. Тому такому результату я таємно раділа. Ми ще здобудемо не одну перемогу, аби лише навчилися розуміти, що непереможних не буває і на шляху до поставленої цілі є безліч труднощів. Лише сильні доходять до кінця, а слабких професійний спорт, до якого відносять хореографію, не терпить.

— Дякуємо, Вероніко Вільгельмівно! — хором відповіли дівчатка, хтось з них по-дружньому мене обійняв (ми таки стали прекрасною командою!) і розбрелися по вулиці: когось від аеропорту забирали батьки, по когось приїхало таксі. Я ще кілька хвилин незворушно кивала і всміхалася всім знайомим обличчям, а потім і сама поспішила до транспорту. За мною, на жаль, нікому було приїздити: вітчим на роботі, а мама тепер бізнес-вумен. Мережа бутиків з брендовим одягом «Елеонор» ставала все популярнішою, то ж тій самій Елеонор або просто Олені Павлівні доводилося багато працювати.

Щоправда, їй ще далеко до заклопотаності мого рідного батька.

Вільгельм Келлер — швейцарський бізнесмен з українським корінням, власник доволі успішної фірми «Ханна», що спеціалізується на збуті меблів. Тобто одна фірма спокійненько виготовляє меблі, а компанія батька доставляє їх по магазинах (здебільшого у власну мережу магазинів, але не лише), приймаєзамовлення, влаштовує рекламу і ще дуже багато різного. Загалом Швейцарія — країна міжнародних банків і страхових компаній, але мій дідусь, засновник «Ханни», не любив фінансові установи і виділився таким чином. До слова, понад усе він любив бабусю і назвав фірму на її честь. Це був сімейний бізнес, який перейшов до батька і по іронії долі зруйнував нашу сім'ю. Коли мені було десять, батьки розлучилися. Мама не могла терпіти те, що її чоловік поставив сім'ю в пріоритетності нижче, ніж роботу. Жити зі свекрухою, моєю бабусею, було не медом, то ж вона взяла мене, Матіаса, мого старшого брата, і переїхала в Київ, на свою Батьківщину. Матіас довго не затримався в Україні, на той час йому було вже сімнадцять, то ж своє життя він уже міг вирішувати сам. І він вирішив на користь Берну, швейцарської столиці, і батькової фірми. Точніше перших п'ять років він навчався на юридичному у Кембриджі, а на канікули прилітав до нас у Київ, а потім став головним юристом «Ханни», одружився з моєю найкращою подругою Самантою, прожив з нею всього рік, після чого отримав повістку про розлучення, ставши на ті ж граблі, що й батько. Ми з Самантою залишилися подругами, а Матіас отримав від мами гарний запотиличник. Шкода лише, що таких дорослих чоловіків не можна класти в куток. Вони з батьком цього явно заслужили.

Що стосується мами, то поки я вчилася, вона займалася лише мною. А коли мені виповнилося двадцять і я стала здатна про себе подбати, ненька відкрила власний бізнес, і доволі успішно. За три роки праці мала дуже гарні результати, але втратила час, який могла б приділяти родині.

Може саме тому я стала танцівницею? З дитинства ненавиджу офіси, фірми, наради, зустрічі і решту паперової волокіти!

Таксі привезло мене по вказаній адресі. Щиро подякувала водієві, розплатилася за лічильником і поспішила зайти на подвір'я нашого маєтку. Велика важка хвіртка підганяла мене, буквально вдаривши в спину. Прочищені доріжки були досить слизькими, а ніг я не відчувала (вони просто примерзли до чобітків, і навіть година в теплому авто не допомогла відігрітися), то ж я дивом не розпласталася на подвір’ї. Благо, що від хвіртки до будинку було всього два кроки, які я пролетіла, наче ракета, на щастя, не встигнувши зламати собі ногу і скрутити шию. Стукнулася в двері, а вони й одразу відчинилися. Вже в коридорі я відчула неймовірний аромат свіжої випічки. Їсти захотілося неймовірно.

— Мам, я вдома! — крикнула через весь будинок і ледь встигла роззутися, перш ніж опинилася у міцних обіймах жінки, що блискавично вибігла з кухні.

— Ну як? Перше місце? — одразу спитала ненька, поспішно допомагаючи мені скинути куртку і навіть не помічаючи, що тим самим бруднить її у борошно.

— Друге, — ніби вибачаючись, всміхнулася я. Вона плеснула в долоні і прикусила вуста:

— Я так і знала! Вчора знак був! Сон поганий приснився, — і мама продовжила розповідати, а я — вдавати, що слухаю. Відколи вона стала цікавитися езотерикою, наш дім перетворився на склад оберегів і різної літератури. Тепер навіть спіткнутися не можна було, щоб це не розцінювалося, як знак. Я ставилася до цього поблажливо.

Зі сторони дверей почулися шарудіння, лайка, гупання, а за кілька хвилин у коридор вивалилася снігова людина.