Глава 3. Новорічна вечірка

Вероніка Келлер-Соколова

— Отже, так, я влаштовую супер-мега-круту паті! Ти знаєш, ніхто краще мене не зробить новорічний настрій! Компанія буде дуже весела, всі наші! Нарешті розважимося по-справжньому! — Саманта так весело описувала майбутню вечірку, що я мимоволі заряджалася її позитивом. Вона мала рацію в тому, що нікому, окрім неї, не під силу влаштувати справжнє свято. Вона — і є дівчина-свято. Шкода, що Матіас не цінував її, але сам же втратив свою можливість бути щасливим. Хіба гроші здатні замінити тепло людських відносин?

Сказавши, що будуть «всі наші», вона мала на увазі весь бомонд, половину з яких я навіть не знала, оскільки приїздила в Берн надто рідко. Іншу ж половину могла назвати знайомими, аж ніяк не друзями. Окрім Саманти, в мене зовсім не було тут друзів чи товаришів, а всіх, з ким дружила в дитинстві, зараз не завжди могла впізнати. Проте це не було приводом сидіти вдома і, наче бабуся, чекати онуків (в моєму випадку батька). Я й так залишена сама собі, то ж розважитися було б не так і погано. І чхати в чиїй компанії.

— Ну, що? Тоді йдемо на шопінг? Мені тут Матіас кредитку залишив. Давненько, він не робив тобі подарунків, як вважаєш?

Саманта вважала точно так, як і я: якщо є можливість обдерти мого працьовитого братика, як липку, то гріх нею не скористатися. Хоча, звісно, це лише на словах. На ділі ми обидві досить самостійні леді і в змозі оплатити будь-яку свою примху, а ще в нас була одна спільна риса — довгі походи по бутиках не розслабляли, а навпаки втомлювали нас. То ж, прикупивши по кілька образів для вечірок Саманти, які вона вже запланувала на цей січень, ми влаштувалися в затишному кафе на березі річки Ааре, замовили піцу з морепродуктами і віддалися звичним пліткам.

— До речі, не знаю, чи розповідати тобі. Але краще скажу я, ніж хтось інший. Ленц одружується... — важко видихнувши, промовила подруга. Надто раптово промовила. Хоча ця звістка для мене в будь-якому разі прозвучала б раптово. Я просто не могла до такого підготуватися. Проковтнула клубок в горлі завдяки шматку піци, сам по собі він би не проковтнувся. Запила кавою, торкнулася білосніжною серветкою вологих губ і лиш тоді підняла погляд до обличчя Саманти. Була впевнена, що за цей час повернула собі вдавану байдужість, і співрозмовниця не здогадається, наскільки боляче було почути цю звістку.

Боляче... Як дивно, я ж давно перегоріла ним, перехворіла, переплакала. Вважала, що моє серце не стиснеться навіть, якщо наші дороги зведуть нас обличчям до обличчя. Аж ні, наївна. Навіть почути таку новину було не приємно.

І найгірше те, що він одружується, щасливий і успішний, а я... Він винен мені два роки, що я прожила, жахаючись усіх чоловіків. Боячись, що якщо знову відкрию для когось серце, все повториться.

— На кому? Невже на ній?

— Та чи не все одно? — виплюнула подруга. — Нехай обоє горять у пеклі! Просто я хотіла тебе попередити: вони будуть на вечірці...

Саманту я розуміла, вона просто не могла не запросити їх. Мати Дори була співвласницею мережі салонів краси і приходилася моїй подрузі рідною тіткою, то ж не запросити кузину і її нареченого можливості не було. Я знала, що Саманта підтримувала мене, але я поїхала в Київ, а Ленц залишився другом її друзів.

— Зіпсувався настрій. Не образишся, якщо я зараз піду? — відклавши виделку і ніж, легко всміхнулася подрузі.

— Звісно, люба, — одразу погодилася вона. — Ніко, пробач. Ти мала це знати.

— Ти правильно зробила, що розповіла мені. Ну, бувай, — поцілувала щоку Саманти, схопила сумочку і поспішно покинула кафе.

Я намагалася абстрагуватися від думок про Ленца, але не виходило. Я розуміла єдине — вечірка, що наближалася, буде для мене справжнім випробуванням. Мало того, що ми там неодмінно зустрінемося, так ще й він буде в компанії нареченої, а я... самотня, нещасна, розбита. Він ніколи не має дізнатися, що мені досі боляче. Я зламалася його стараннями, але більше це не повториться.

Звісно, ховатися — не вихід. Я повинна прийти на свято і не просто прийти, а засліплювати. Але не вистачає єдиного — чоловіка, який буде мене супроводжувати. Де б такого взяти? Хтось гідний, вельможний і такий, з яким наше «кохання» не буде награним. Хтось, хто погодиться вдавати мого нареченого. Я навіть згодна заплатити за те. Була думка звернутися в спеціальне агентство, але це надто ризиковано: мало що, може його хтось впізнає? Не хотілося б зв'язуватися з такими.

Доведеться навідатися в офіс батька: там повно красунчиків, хтось та й погодиться.

З такими думками я, не відкладаючи цю справу, зловила перше-ліпше таксі і, назвавши адресу «Ханни», вирушила на зустріч до мого випадкового нареченого, щиро сподіваючись, що таки знайду його. Інакше я просто не уявляла, що робитиму.

Сказала «випадкового нареченого», і цим ніби напророчила. Відволіклася на звук вібрації на смартфоні і просто вилетіла на чоловіка. Та ще й на якого!

Знову! Знову той тип, через якого я розбила скляну кулю (чи то він її розбив, тепер вже й не згадати), трапився на моєму шляху до того ж у буквальному розумінні цього слова.

Де він тут взявся? Чому куди б я не ступила, там вистрибую на нього? Не думала, що Берн настільки маленьке місто!

Іноді між двома людьми пролітають іскри... Між нами точно так і було. Це були іскри взаємної неприязні і антипатії, що укріплювалася з кожним промовленим словом.

А потім сталося щось дивне. Той янгелочок на ім'я Мая Леонова так щиро щебетав про те, як поважає мою кар'єру, що я мимоволі розтопилася, наче шоколад на сонцю. Певно, її прислали до мене небеса, щоб врятувати цей день! І що могло б бути більш дивним, ніж те, що цей нахабний тип виявився її дядьком до того ж директором відділу маркетингу.

Окинула його швидким пильним поглядом: амбітний, вельможний, молодий, але вже успішний. З глибоким проникливим поглядом, легкою щетиною і модною зачіскою. Якщо Ніка Келлер, тобто я, і могла взяти когось з собою на вечірку, то лише такого.