Микола Хвильовий. 13. V. 1933 р.

Микола Хвильовий

           Микола щойно зачинив двері за своїми товаришами-письменниками, які принесли з собою погану звістку: його найближчого однодумця Михайла Ялового напередодні заарештували, і, найімовірніше, розстріляють. «І що, тепер моя черга віддатися владі та відмовитися від своїх ідей та прагнень?». Але ні, він не міг собі цього дозволити, аж ніяк. Його життя завжди належало і буде належати лише йому.

            Микола повільно піднімався сходами до своєї кімнати, намагаючись не озиратися на фотографії його доньки та дружини. Він боявся. Боявся, що один лише погляд на них змусить його передумати і відмовитися від рішення. «Так буде краще для них». І для нього, якщо вже на те пішло. Він був впевнений: Любисток та Юлія зрозуміють причини, які спонукали його зробити цей важливий крок.

          Поволі наближаючись до кімнати, чоловіку спало на думку цікаве спостереження: сьогодні 13 травня, а народився він 13 грудня 39 років тому. «Життя таке непередбачуване, та в деякій мірі циклічне». Микола усміхнувся своїм думкам, хоча робив це в останні роки дуже рідко.

           Письменник помітив засохлий букет конвалій, які так любила його мати, Єлисавета. Вона завжди збирала букетики з цих маленьких квіточок, ставила їх у воду біля вікна. В такі моменти її погляд затуманювався сумом, який Микола не міг прочитати.

        – Ці квіти, виглядаючи невинними й чистими, отруйні. Тому з ними треба поводитись лагідно та дбайливо, і не ображати, – мати посміхнулась йому, доторкнувшись до маленької квіточки. – Адже найчастіше в житті трапляється так, що найбезпорадніше створіння на вигляд несе в собі велику силу.

         Спогад про матір Миколі вдалося закарбувати в своїй пам’яті на все життя. Він шкодував, що про батька в цей період окрім вічного пияцтва і злиднів, до яких той привів свою сім’ю, не було чого згадувати. Після розлучення батьків (йому тоді було близько 11-ти років), Єлисавета, щоб надати сину гарну освіту, віддала його до родичів – Смаковських – на виховання. Згадуючи ці часи, Микола з певною ностальгією бачив себе маленьким невинним хлопчиком, який ще не знає і не розуміє всіх складнощів життя.  

          Навчання у вищій початковій Краснокутській школі звело його шлях із батьком, ідейний вплив якого спонукав Миколу простудіювати російську класичну літературу, зокрема – народницьку. Мабуть, тут він і почав захоплюватися революційними ідеями.

           – Ти Фітільов – це твоє прізвище, яке дав тобі я. І якщо ти так і залишишся в своєму невинному світі маленького хлопчика, то й перетворишся на справжній фітіль: трохи погориш яскравим полум’ям, а тоді згориш, швидко й зі смородом.

            Саме ці батькові слова й породили в Миколі впевнення, що він не проживе своє життя марно, не дозволить стухнути його життєвому вогню. До поки він сам не вирішить.

         Після цього Микола ніде надовго не затримувався, якщо не бачив у людях поряд того ж самого вогника всередині. Він хотів змін. В гімназіях завжди вказували на його «шалений» характер. «Думаю, люди довкола боялися зміни суспільного ладу, бо не були готовими здійснити крок вперед».

         Ох, яке життя він мав! Якби Микола був молодшим, то сказав би, що воно було сповнене пригод. Проте зараз, будучи зрілим чоловіком, означив би його словом «небезпечне». Безсумнівно, були і дуже приємні спомини, наприклад,  участь у драматичному гуртку, яка сприяла розкриттю юнацького таланту й дозволила запевнити друзів у його глибокій національній свідомості. Але були також темні періоди, які Микола волів би ніколи не згадувати. Так, це Велика війна, яка забрала в нього цілих три роки. «3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті». Від згадок про час глибоких поневірянь та полонів, що мало не приводили до розстрілу в нього пробігли мурахи по тілу.

       Микола, глибоко зітхнувши, поклав долоню на ручку від дверей кімнати. «Потрібно скоріше закінчувати зі спогадами, поки вони не затягнули мене у трясовину». Проте й далі продовжував піддаватися волі власної пам’яті.

          – А я ж мало не став фанатиком-більшовиком, – прошепотів він сам собі. Відразу згадалася його політична діяльність під час громадянської війни. Він наївно вірив у можливість побудови всезагального й справедливого комуністичного суспільства. Вперто вірив, що Україні буде відведено більше місця. Проте йому швидко дали переконатися у зворотному.

       Якось Микола займався дослідженням питання українсько-російських взаємин. Він саме шукав необхідну інформацію в бібліотечних книгах, не помічаючи нічого навкруги, як незнайомий чоловік простягнув йому руку:

       – Я Михайло Яловий, – в нього було міцне рукостискання та гострий погляд. Він запропонував допомогу в пошуках і саме відтоді між ними зав’язалася міцна дружба, взаєморозуміння та повага.

    Знайшовши відповідь на свої найболючіші питання, Микола перестав бути «правильним» комуністом. Він переконується в кричущій невідповідності між теорією й практикою більшовиків у національному питанні та у російському шовінізмі партбюрократів. Чоловік вирішує почати викривати режим за допомогою літературних поривань, закликаючи молодь до змін.

          – Ти хвилюєшся за долю України, і намагаєшся хвилювати молоді уми. Головне, щоб твої власні хвилі не віднесли тебе до найтемніших вод, – цими словами його дружина Юлія показала свій страх перед майбутнім. Проте вже було пізно повертати назад. Невдовзі в минуле відійшов Фітільов та десяток дивакуватих псевдонімів. Перед світом письменник постав у новому образі - Миколи Хвильового.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше