Mikrokod-3

7


 

Відпочили трохи й досить. Коридор дали ввечері. Василь пожартував, що вічно йому  ввечері доводиться летіти. Але кубинці робили привʼязку до часу, ніби це важливо.


 

День провели в підготовці. Звільнили бак від відпрацьованої води, тим часом підвезли свіжої. В принципі роботи не багато, тому більше часу провели в приміщенні, або курилці.


 

Під час одного з перекурів до нас підійшов чоловік. Я особливо в цьому не розбираюся у їх званні та тому подібне. Але видно було, що це не остання людина тут. Все видавало його. Одяг, жести, навіть мова. Він говорив повільно, тихо, але водночас його було добре чути. Талант, одним словом. Справжній командир.


 

— Vasily, por favor toma este regalo.  Nos ayudaste mucho al revelar algunos de tus secretos. – сказав він, передавши якусь коробочку. Але я звісно нічого не зрозумів

— Gracias. – сказав Василь йому, а потім промовив до мене, – Дарує сигари в доріжку, будемо на місці розкуримо, це типу на щастя.

— А... Зрозумів, традиції, – мовив я. Я йому вірив, бо ж іншого варіанта не було.


 

Отож час тим часом спливав і до відльоту лишилося пів години. Ми вдягли костюми, шоломи та вмостилися на свої місця. Налили воду в бак. Повністю готові.


 

— Все, як і раніше, по моїй команді закидаєш камінчик...

— О'кей, як скажеш.

— Ох, понабираються іноземних слів, не знаючи толком іноземних мов...

— Ех, маладьожь... – пригадався мені мультик з дитинства про хруща, точніше не про хруща, це просто репліка хруща з нього. Якось так.


 

На старт! Увага!.. Ні, звісно такого не було... Просто прозвучали команди на іспанській, пілот, тобто Василь відповів щось, я по команді вкинув камінчик. Чмихнуло, потім ще раз ззаду почувся монотонний гул, що зростав.


 

Потихеньку вирівнялися на смузі, і наш «ПМ», до речі, чому саме Пе та еМ... помчався, як ужалений. Я вже трохи звик, якщо взагалі до цього можна звикнути зовсім. Тому було вже легше перенести ці перевантаження.


 

Я як і раніше підкидав камінчики, все дрібніші та дрібніші. Аж раптом зʼявилася стіна. Прямо буквально стіна, уявіть собі. Така сіра, майже не прозора стіна. От така, як густа хмара, тільки стіна.


 

Ми ввійшли в неї мов у желе. Аж трохи сповільнили рух. Але головне, що відразу десь зникла висота. Літак ледь не торкався води.


 

— Трясця! – вилаявся Василь, щось йшло не так.

— Що трапилося? – запитав я.

— Не вчасно ми. Погода, бач яка?

— Ну дощ, і що?

— А те що видимість ніяка. – чомусь пригадався старий анекдот, де «...видимість нуль, йду по приборах...»

— Хʼюстон у нас проблеми?

— Щось таке...


 

Здається ми кружляли, хоча я не впевнений. Пілот робив все можливе, щоб і не розбитися об острів і не далеко від нього лишитися.


 

Раптом прогримів вибух. Нас теліпало, ніби малюк взяв іграшковий літачок і файно так бавився ним. Я втратив свідомість, а от Василь боровся до останнього. І в нього все вийшло. За вийнятком...


 

Так це теж з анекдоту, де робітники виконали все за вийнятком... і перелічують геть усе, що треба було виконати. Але головне ми живі, і якщо не рахувати синці та подряпини, то навіть здорові.


 

А от літаку пощастило менше. Історія «ПМ» закінчилася. Не дарма наші пані так не хотіли нас відпускати. Добре, що хоч дотягли до берега, навіть віддалік видно було ще один літак. Точніше літачок. Дощ саме вщухав і видимість трохи поліпшилася. Ми вилізли з решток літального апарату, і здається Василь плакав. А може то просто так вдало дощ падав. Не знаю, але мені було шкода його. Таким нещасним він виглядав, адже видно було, що літак ремонту не підлягає, хоча...


 


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше