8

Літак мав дуже печальний вигляд. Хвіст був одірваний, ліве крило погнуте, понтони були на місці, крім лівого. Як ми тільки до берега дотягли не знаю.

— Що це було? – я вже трохи отямився, а мрячка цьому допомогла.
— Здається спрацював захист острова, – сухим, без емоцій голосом, промовив Василь.
— Нічогенький захист. Але ти що не знав про нього?
— Знав, але... Ми зазвичай прилітали в сонячну погоду. А нині... – він не зводив погляду з літака. – Це крах всіх сподівань.
— Пішли, де у вас тут сховок, а то погода...

Василь розвернувся і мовчки повів мене до сховку. Ми розсунули трохи припаси та так, як і були завалилися на крісла. Що ж день був короткий, але дуже насичений. Особливо мене турбував Василь. Настрою в нього взагалі не було. Навіть не так, його лице було пусте, без емоцій, ніби не живий. Пустий погляд, ніби там, десь в душі перегорів вогник.

Мене теж не радувала ситуація, але, не знаю чи то надія ще жила, чи що. Не знаю, чи довго я роздумував, але скоро вже і я заснув слідом за Василем.

Як не дивно, прокинувся я рано. Мабуть, нарешті таки виспався, чи то дійсно особливість острова. Прокинулись ми одночасно, але ніхто нікуди не поспішав. Я згадав, про сонце, що віщує погоду.

— Треба, мабуть, на сонце глянути, чи що?
— Йди подивись, – і знову голос без емоцій, як швидко змінився чоловік.
— О'кей, – я вийшов.

Острів зустрів мене прохолодою. Вже світало, але сонця не було видно. Я пройшовся до берега, а потім вздовж нього. Потихеньку дійшов до струмка. Вид звичайно не дуже щоб захопливим був. Сірий, похмурий острів, на котрому ні деревця, одні камені. Багато каменів, від малесеньких камінчиків, до велетенських брил, що були далі від берега.

Єдиною потіхою було море. Яскраве зелено-синє. Невеличкі хвильки набігали на берег. Спробував вмочити руку. Тепла вода, на відміну від прохолодного повітря. Перше моє море. Чисте, тепле, красиве, але нема коли насолоджуватись.

Показався сонячний диск. Він був червоним. Так, що ж це значить? Добре потім спитаю. Зачерпнув, точніше спробував зачерпнути води зі струмка долонею. Ледь не відморозив її. Сну, як і не було. Бррр. Ще більше змерз.

Щоб нагрітися пробігся до «будиночка». Василь сидів. І де той чоловік, що ще вчора повчав: «Спорт – то життя!», ага. А тепер його треба повертати до того життя.

— Сонце червоне було, що це значить?
— Спека...
— Ясно, ти чого киснеш, товариш... хто ти там по званню...
— Майор... Хоча треба вже розжалувати до рядового...
— Переставай. Пішли подивимося, що там.
— А що там? Там пі...ц! – ну хоч перві емоції, вже хоч щось.
— Все одно пішли, під лежачий камінь вода не тече, ти й після першої аварії таким був? Де той майор Яковлєв, легенда повітряних сил?..
— Тоді літак був цілим... А тепер...
— Пішли, якраз і глянемо, що там тепер.

Ледве розколихав... Ну й упертюх. Хоча, звісно, в чомусь він мав рацію. Літак тепер був шматком металолому. Але ж ще був маленький літачок...

Сонце вже піднялося вище і було тепліше. Ми забрали з літака необхідне й понесли до хатинки. Бо далі день обіцяв бути спекотним. Коли речі були скидані біля проходу, я раптом згадав про консоль. Точно, консоль! Еврика!