10

Ви колись пробували заходити в ставок. Чи озеро, де не дуже часто відпочивають. Коли під ногами мул – така собі мокра земляна маса. Тепла, якщо на мілині, мʼякенька. Таке щось з дитинства. От тут теж було щось подібне. Така собі замуленість, в одному місці ледь помітно світилося. Я розгорнув. І там було щось схоже на кнопку. Пам'ятаючи, що було під «Дугою», я натиснув. 

права засвітився прохід. От ніби там було скло, а нині за ним засвітилося світло. Ми підпливли ближче. От скло, та не скло. Рідке скло, отак можна було б назвати. Хоча чи рідке? І чи скло? 

Я доторкнувся до цього дивного скла, воно мов та ж муляка поглинало руку. А потім і всього мене. І раптом я опинився в сухому коридорі. Махнув Василю. 

— Нічого собі, ще раз здивований. – промовив він чи то до мене, чи просто думки в голос.

— А я чомусь ні. Земля любить жарти такі. Підозрюю, що цей острів, чи сфера її рук справа. От тільки для чого... 

— Пішли дивитися.

І ми пішли коридором. Довгим таким, звичайним собі коридором. Всі стіни, стеля і підлога були мов шліфовані та ніби світилися зсередини. Чи то пофарбовані такою фарбою, чи то світло якесь таке. Ламп видно не було, але видно було чудово.

Довго ми йшли чи ні, але вийшли в простору залу. Таку круглу. Як бублик. До речі дійсно бублик. В центрі зали була велетенська колона. А по всьому колу були двері. Багато дверей. Тільки тих, що ми бачили, було кілька десятків. А ще ж і колона ховала за собою кілька, чи навіть декілька.

Не було дверей тільки тут, в цьому коридорі. Ще одні були якісь ніби побиті зсередини. 

— Точно якісь інопланетяни зробили це все. – мовив Яковлєв. 

— Хтозна. Я теж шокований. Ну що ходімо далі?

— Так, пішли подивимось, що тут. 

І ми пішли. Перші двері були зачинені. За другими були монітори, але вони були вимкненими. До речі знайома обстановка. Диванчиків не було, але клавіатура з цими ж символами. Жаль тільки, що нічого не працювало.Я понатискав на клавіші. А у відповідь тиша. 

— Не працює... – безрадісно мовив я. 

— Пішли далі? 

— Ага... Тут скільки кімнат, щось має бути. 

І ми пішли далі. Десь було так само вимкнене все, десь зачинено. Поки вирішили не ламати двері. Так дійшли до вже зламаних. Ледве відчинили їх. Один з моніторів світився. Там була ніби фотографія чи стоп-кадр. Картинка ще та. 

Якісь розвалини, і вогонь, чи навіть вибух. Такий, знаєте вогонь на зачатку. Біля дверей лежало тіло, навіть точніше скелет. Давно вже тут, мабуть. Одяг був колись білим. Такий ніби в лікарів, хоча дещо все ж не такий, схожий, подібний, але не лікарняний. 

Я оглянув його, але ні бейджика, ні документів. Нічого не було. Цікаво, хто ж це такий. Добре з ним потім розберемося. 

— Так, що тут у нас, – я підійшов до того монітора, що працював. Інші три показували «чорний квадрат Малевича», тобто нічого. 

— Гарна якість. Ніби не зображення, а реальність.

 — Може й так, – я включив таки пульт. 

Вже добре, що він працював. Але єдине, що зміг зробити – це запустити відео. Таки це стоп-кадр. Там по ту сторону монітора загриміло. При чому саме там. Звук йшов не з динаміків, а був справжнім, об'ємним. Після гуркоту, почулася сирена. Як же голосно. Я аж вуха закрив руками, правда не дуже це помогло. 

Там діялось щось страшне. Василь мовчки спостерігав це «кіно» як і я. Зі стелі сипалося і тинькування і якісь деталі, лопали труби й з них виривалася пара. Вогонь ніби присипало. Але все було в диму і в тумані. Що це таке було не зовсім зрозуміло, тому далі дивилися. 

Раптом почулося: „Ходімчук! Валєра! Гдє ти? Валєра! Ти живой?” 

— Та ладно? – мовив я, якось не очікувано. 

— Що це? 

— Думаю, це аварія на ЧАЕС, а отой скелет, то і є той Валера, якого там шукають. От де він дівся. Хоча... 

— Що хоча, і хто це такий. 

— Його вважають єдиним, хто вмер під час аварії, але він вижив. Не на довго, і хтозна чи ліпше від того йому. Тут на самоті. Печаль. 

Потім я звернув увагу на лівий верхній кут екрану. Дійсно там була дата. Я зупинив відео і перейшов в редактор коду. На жаль толку від цього було мало. Код стояв, і не відповідав. Щоправда, успіх був, я зумів запустити решту екранів. Костюм заважав, в ньому було вже жарко. Тому ми роздяглися. Я все й далі намагався достукатися до Землі. Не даремно ж вона нас сюди заманила. Але поки звʼязку не було.