11

Раптом на одному з екранів пішли самі собою символи. Щось з ними зробити я не міг. Але хоча б читав. Щось на кшталт смс від Землі. При чому така, як ото від оператора, чи спам, на який ти не в змозі відповісти.

Пригадую, тепер уже з посмішкою, як мене вони діймали. Тоді звісно не до сміху було. Що там мені тільки не писали, і якби ж хоч тільки мені. Так, але то вже зовсім інша історія. І що тішить, що історія. Просто минуле.

На разі вже зовсім інші проблеми, і на теперішнього мене, то ті смс би мене навіть би веселили. Ай, що було, то загуло.

Нині ж Земля рекомендувала підійти до першого екрану і торкнутися його одночасно обом. Правда, хитра, не розказує про наслідки. Хоч би говорила щось, а то просто смс і все.

— Що там? – Василь не розумів символів, але бачив, що я їх читаю.
— Ти ж поліглот, що не розумієш. Ех, мови треба вчить! – пожартував я. Пригадавши йому Кубу.
— Китайської не знаю, вибач.
— Так це й не китайська, це код.
— Який код?
— Ладно, не парся, довго розповідати. Якщо коротко, то нам треба торкнутися он до того екрана, – Василь скривився, ніби лимона цілим тільки но зʼїв, – І не треба кривитися.

— Та не кривлюся я. Просто, який в цьому сенс?

— Побачимо...

І ми підійшли до монітора, торкнулися його. Він став чорним, аж було вже подумав, що він вимкнувся. Але раптом зелена лінія обвела наші долоні. Біометрія, чи що?

Потім екран засвітився яскраво, прямо сліпучим таким білим кольором. Чи то здалося, що яскраво, бо до того були у напівтемряві. Потім перейшли всі кольори веселки. І... Потемніло вже у нас в очах.

Густа така темрява. Коли не бачиш навіть долоні, котру підніс до очей. Спробував ввімкнути ліхтарик. Але він нічого не освітлював. Просто було видно круглу світлу пляму там де він був. Одним словом, видно було лампочку, яка нічого не освітлювала.

— Та що ж це за чорна така смуга!.. Спочатку літак, тепер взагалі темнота. А там...
— А що там?
— Там я був дурнем, там Марина, а я тут йолоп...

І раптом темнота розступилася. Ні світло не стало. Просто ніч, звичайна така ніч. Коли ніби й темно, але все можна розгледіти. Он зорі на небі, ледь помітний місяць. Як там правильно, здається Новий. Ну не повня, а навпаки...

Перед нами було озеро. Чи то зір звикав до темряви, чи то дійсно темрява розступалася. Велике озеро. А на фоні... Ні я не вірю!.. Це з Чорнобиль. Але щось не так, чи... Дійсно, тут не було арки, а станція вся була, як ялинка на Новий рік. Вся прямо сяяла. Особливо ВТ-2(саме ота труба, символ трагедії й все таке).

— Де ми? – першим отямився Василь.
— Якби ж я знав... Схоже на ЧАЕС, але її покрили «Аркою». А тут робоча... Наче.
— Дійсно, якийсь гул.
— Може ми на її копії. Я колись дивився, є геть схожі. У тій же ленінградській такі ж реактори. Але...
— Отож, але... Що ми тоді тут робимо?..
— Не знаю. В любій не зрозумілій ситуації, треба перекусить.
— В будь-якій...
— О, впізнаю Василя Григоровича.
— Добре, все одно темнота нам поки не друг, що в нас там є?
— Смаколики, – і я відкрив рюкзак з нашими припасами.

А що ще робити, коли вже і водні процедури були й напружена праця і взагалі стрес. Тож ми розклали пожитки та приступили до трапези. Майже два роки тому. Так майже два роки тому, я отак сидів з Олегом, чи тут, чи там, чи як правильно сказати, але певне дежавю мене переслідувало.

Багаття не розводили. По перше страви наші цього не потребували, по друге де ми не відомо, тому лишній раз палитися бажання не було. А по третє, банально не було чим. Запальничка лишилася там в тій хатинці з парашута і каменів. На острові.

Та і на дворі не зовсім, щоб холодно було. Не так, як на острові вночі. Тут була тепла ніч. Така з цвіркунами та гулом станції чи підстанції, трансформатора, одним словом. Тож поївши трохи солодких батончиків і запивши водою із фляжки, лягли в траву. Так тут навіть травичка була. Така рідна травичка. Не висока, десь по коліна, але така мʼяка.

— Що ж ранок вечора мудріше, – мовив Василь, – Відбій.
— На добраніч. – мовив я і вмостився зручніше.

Дійсно ранок покаже, куди нас занесло. І чи радіти нам з цього приводу, чи знову буде низка невідомих подій, а ми героїчно будемо боротися. Чи не зовсім героїчно. Час покаже.