12

Що ж ранок так ранок. Спів птахів, тепло. А запах... Чого вартує лише він. Рідна земля, не інакше. Неподалік ліс, розгойданий вітерцем тихенько шумить. Геть поряд вода. Дійсно велике озеро чи став. І фоном цьому шум електрики. Пʼятдесят герців, не інакше. Я цей звук виділю, мабуть, з будь-якого шуму. Не дарма ж у мене професія така. Чи то хобі. Професія-хобі, одним словом.

Нічого не змінилося глобально. Лише силуети почали отримувати кольори. Темні дерева, освітлені сонцем, ставали зеленими, трава салатова, а небо блакитне з невеличкими білими хмаринками. Попереду, за ставом стояла станція. А справа виднілося місто. Навіть не так. Видно було лише дахи й то високих будівель. Цікаво, що це за місто.

Не зговорюючись ми пішли вмилися. Доїли залишки їстівних припасів і пішли в обхід ставка. Згодом ми вийшли на дорогу, йти стало легше. Бо трава добряче заважала. Та і йти босим ще те задоволення. Так були босими й легко вдягненими. Не в ластах же йти... Та й костюми лишились там, у тій таємній кімнаті. 

— Нічого собі... – вирвалося з мене. 

— Що таке? — ЧАЕС!.. 

— І що? – Василь досі не міг зрозуміти. 

— Та те, що нині вона під аркою, зовсім не працює і взагалі... Подивися на знак, – там був ледь не бетонний монумент «ЧАЭС имени В. И. Ленина», – Він як новий, чи таки новий. 

— Тобто, ти хочеш сказати... – Василь почухав потилицю, – Що ми десь в минулому? 

— Можливо... Я сам не знаю. Імовірно, хоча може це паралельна реальність. Треба йти до «Дуги», мабуть. 

Атомна станція, видно було, працювала на повну. Працівників було повно, мабуть, чергова зміна. Стояв автобус, чекаючи працівників. Дійсно, все як на картинках. В якому ж ми році... Бо все виглядало, як у вісімдесяті. Здається Василеві все це подобалося. Він потрапив десь у свій час. Ще новенький ЛАЗ, чи як там того автобуса звати, в наш час таких майже не лишилося, погуркотів в сторону міста. Добре їм. А нам треба на своїх двох. 

Тож ми пішли по дорозі в сторону міста. А там подивимося. Що мене дивувало, узбіччя було чистим, дерева побілені ніби під лінійку. Та і росли вони рівненько. Порядок, що й казати. 

Йшли тихо. Я дивувався всьому навколо, бо почав впізнавати дорогу. В мій час дерева більші, але це точно та дорога. Нова дорога. Василь просто усміхався. Він був у своїй тарілці. Попри те, що йти босим ще те задоволення. 

Ось і показався вказівник, не гірший ніж в станції «Припять 1970» і ми зайшли в місто. Перше, що зробили, підійшли до газетного кіоску. Так, що тут у нас? Ага вісімдесят пʼятий, червень. 

— Оце так, так... Я якраз почав випробування «ПМ», цікаво... 

— Ага і це трохи менш як рік до Чорнобиля... 

— Будєтє штото брать? – озвалася продавчиня газет. 

— Нєт ізвените, – озвався до неї Василь, а потім до мене, – Пішли, десь устаканимо всю інформацію. 

Ми підійшли до телефонного апарату, Василь щось йому зробив, і звідти висипалася жменя монет. 

— Цього на перший час вистачить. – мовив він і ми пішли до гастронома. 

Взяли паличку ковбаси, буханку свіжого хліба. Він ще був теплим. А запах. Це вам не той, що у целофанових пакетиках, особливо під час «пандемії». Вийшли з магазину і підійшли до автомата «газвода». 

— Як так? Один стакан на всіх, і ніхто не хворів і вірусів не боявся. А головне і стакан ніхто не комуніздив. – щиро дивувався я. 

— Ти сам відповів. Ніхто не боявся. Не так страшні віруси, як страх перед ними. 

— Мабуть. Ми попили води, не фанта звісно, але смачна. Пішли в сторону «Дуги» може хоч там віднайдемо відповіді. Хоча на які питання? Скоріше інструкцію, що робити далі.