Помічники Чудотворця

Святково прикрашений будинок готувався до сну. Поступово вимикалося світло в кімнатах, і вже за кілька годин освітленою залишилася лише одна кімната.

Саме там дівчинка, укрита великою пуховою ковдрою так, що було видно лише її допитливі оченята, готувалася до сну. Батьки, присівши на її ліжко, дочитували їй казку. Перегорнувши останню сторінку, тато поцілував доньку й побажав їй гарних снів. І вже виходячи з кімнати, тато з мамою почули дуже тихе:

• А я точно заслужила подарунки?

Точно, точно, - посміхнулася мама. - На добраніч, сонечко. Завтра обов’язково перевір, що тобі приготував Святий Миколай.

• А зараз засинай!  - промовив батько.

Тихесенько прикривши двері, батьки покинули кімнату. Дівчинка вже почала засинати, аж раптом за вікном почувся сильний порив вітру, а в кімнаті, біля підвіконня, поступово окреслилася постать того незнайомця. Принюхавшись, він підкрався до ліжка та, нахилившись до дівчинки, прошепотів

• Святого Миколая не існує. Він вигадка. Подарунків не буде!

Промовлячи ці слова, постать у накидці робила руками дивні паси над головою дитини. У відповідь на дії незнайомця дівчинка почала неспокійно крутитися вві сні. І якщо  б уважно придивитися до неї, то можна було б помітити, як вона наче промовляла ті ж слова, що нашіптував їй незнайомець.

Невідомо, чим би все завершилося, але ситуацію врятувала випадковість. За вікном пролунав гуркіт, і почулося гучне «Няв».  Дівчинка вмить розплющила очі, а незнайомець швидко розчинився в повітрі.

• Маркізо, це ти? І насниться ж таке. Нібито Святого Миколая не існує. Чи це правда? - розгублено промовила дитина та вже почала знову засинати, як раптом  рішуче встала з ліжка та попрямували до столу, немов вирішивши щось для себе.

Через кілька хвилин вона вже тримала в руках штатив і стареньку відеокамеру. Ще за хвилину вона встановила камеру й спрямувала її на ліжко. Завершивши ці нехитрі дії, вона сховалася за ліжком

• Ні, я повинна дізнатися, що відбувається в цю ніч, - подумала дитина й  непомітно для себе заснула.

Минуло кілька годин і у кімнаті, разом із черговим поривом вітру за вікном, несподівано з’явилися два невеликих силуети. Один із них, трохи вищий, тримав у руці папірець, а інший постійно поглядав на годинник. Перший уважно оглянув кімнату й промовив:

• Вулиця Привокзальна, будинок 13. Все сходиться, ми на місці. Так, стажере, швиденько клади цукерки та мерщій звідси, ми вже й так збилися з графіка. Інші вже напевно всі подарунки рознесли.
• Зараз, зараз. Сам не розумію, як так сталося, що з нашого списку зникають прізвища дітей. Що коїться, що коїться, - піднявши руки до голови й потроху підходячи до ліжка дівчинки, жалібно проговорив нижчий зростом силует.
• Діти перестають вірити в чудеса, - сумно відповів товаришу перший, - Пророцтво починає справджуватися.
• Тсс… не напророч. Краще займімося справою, - сказав другий, ще раз подивившись на годинник і попрямував до ліжка дівчинки. - Ось зараз ми тобі цукерочку покладемо під подушечку…, - і, не помітивши протягнутий від столу шнур від відеокамери, із гуркотом впав на підлогу.

Шум від падіння був настільки гучним, що розбудив дівчинку. Налякана гуркотом, вона вискочила зі свого сховища й раптом завмерла, практично врізавшись у винуватця переполоху. Декілька хвилин у кімнаті панувала тиша, яку порушив тремтливий дитячий голос:

• Ви справжні? То це правда. Миколай існує. І ви його помічники?
• Так, - з гордістю відповіли незнайомці. - Ми його ельфи-помічники.
• Я Рурі, - представився вищий.
• А я Урі, стажер, - трохи сором’язливо сказав нижчий.
• А ти чому не спиш? Ми й так збилися з графіка. Ще й список із діточками загубили тут, - підходячи до дитини, голосно промовив Рурі. І не витримавши її захопленого погляду, він ледь чутно продовжив, - Нам потрібно встигнути, поки діти ще вірять у нас.
• Я хотіла перевірити, чи Миколай існує. Тому й не спала. До речі, я Міла, - радісно представилася дівчинка й, не чекаючи відповіді, швидко проговорила, - Можна з вами? Я вам допоможу!

Говорячи це дівчинка практично підстрибувала на місці, не в силах стримати емоції. Ще раз глянувши на ельфів, вона благально склала руки й, ледь не плачучи, звернулася до помічників Святого Миколая.

• Ну будь ласка. Я швидка, кмітлива, і тато з мамою кажуть, що в мене дуже велике серце.

Ельфи перезирнулися, ще раз подивилися на дівчину, потім знову на себе, і промовили:

• Ну добре. Ходімо! Тільки нічого там руками не чіпай.
• Невже?! Я така щаслива, - кімнату розірвав нестримний радісний крик Міли. Але вже за мить дівчинка впоралася з емоціями та стримано продовжила, – звісно, не буду нічого чіпати. І взагалі, в мене просто ідеальний порядок у кімнаті!

У відповідь Рурі й Урі лише посміхнулися один одному. Потім старший з ельфів витягнув із кишені ще один папірець, щось ледь чутно прочитав із нього і дівчинку та її супутників підхопив сильний порив вітру, що невідомо звідки взявся в кімнаті. Розкидаючи речі по всій кімнаті, він так само раптово зник, забравши із собою Мілу й ельфів.

У сусідній кімнаті, прокинувшись від поривів вітру за вікном, тато ще кілька хвилин прислухався до них, де йому здалося, почулося:

• Бачили ми, який у тебе порядок у кімнаті.
• Що?! - пролунало у відповідь, - та як ви, та я, та ви самі таке зробили. Ну почекайте. А ще помічники Чудотворця…