Інтермедія. Приймальня Святого Миколая

Тиша… Вона огортала гілки дерев-велетнів, пронизувала сріблясту паморозь, що за ніч утворилася на землі і оксамитовою ковдрою вкривала величний крижаний будинок, що розташувався в самому серці зимового лісу.

Блискучий наче коштовність і прозорий як кришталь, він вражав уяву своїми розмірами. Блискучі шпилі, здавалося, пронизували небо, а верхні галереї, що трималися на золотих і срібних колонах спліталися в невагоме мереживо. Угорі на склепіннях іскрилися та світилися рубіни, перли, діаманти. Кожне вікно обвивали різнокольорові гірлянди крижаних квітів.

Перед входом у будинок розташувався великий, але затишний і доглянутий двір, до якого в повній тиші прямували Мишачий король і його піддані. Підійшовши до будинку, монарх зупинився і, вже не турбуючись про збереження тиші, уголос почав віддавати накази.

І до цього спокійні ряди мишей вибухнули.

Мить – і кремезні воїни вишикувались навпроти вхідних дверей і вікон.

Мить – і торговці оточили кожне з вікон та почали розв’язувати свої мішки.

Мить – і в повітрі пролунав оглушливий тріск, а на землю в різні сторони розлетілися залишки дверей і осколки скла.

Мить – і радісні миші-пажі першими попрямували до будинку через зроблені воїнами вхідні отвори.

Мить – і будинок захитався від галасу, що охопив його звідусіль. Усіма поверхами прокотилася невидима хвиля, повністю руйнуючи зовнішній вигляд будівлі. Зникали рубіни, діаманти, трощилися різнокольорові гірлянди, нівечилися білосніжні стіни.

Відчуваючи свою безкарність, миші вривалися в кімнати, знищували меблі й безцінні витвори мистецтва.

Спостерігаючи за цією картиною, король  не міг стримати посмішку. Озирнувшись, він помітив, що торговці все ще на подвір’ї. Різко змахнувши плащем, монарх попрямував до них і промовив:

• З давніх-давен Приймальня Святого Миколая була наповнена різноманітними подарунками, які помічники Чудотворця готували для малюків, які були чемні протягом усього року. З року в рік тисячі дітей по всьому світу отримували солодощі, і віра в казку продовжувала жити.  Та сьогодні все зміниться. Ви приготували свої мішки?
• Так, мій королю, - з натовпу вийшов старий торговець. - Ми готові забрати всі подарунки для дітей.
• Тоді не зволікайте, уперед.
• Вже рушаємо, мій Королю, - відповів, низько вклонившись торговець.

Не минуло й кількох хвилин, як у дворі залишився лише монарх у супроводі своїх охоронців. Зробивши декілька кроків і подивившись на будинок, який і далі грабували, він раптом промовив, звертаючись до своїх супутників:

• Ви вільні,  мені тут нічого не загрожує.
• Але…
• Вільні, - монарх додав сталеву нотку своєму тону. - Приєднуйтеся до товаришів і впевніться, щоб жодного подарунку не лишилося.

Охоронці неначе давно чекали такого наказу, настільки швидко вони зникли з полю зору короля. Провівши поглядом останнього з них і знову подивившись на ще величну будівлю, монарх подумки продовжив одну давню розмову, про яку марно хотів забути:

• Батьку, цього ти хотів? Тепер я гідний титулу Короля не на словах? А ти, Миколаю? Як це, коли в тебе відбирають мрію? Я чекав сотні років, щоб увійти в Приймальню та забрати те, що ти мені мав подарувати. Пам’ятаєш?

Певно ні, у тебе ж тисячі дітей по всьому світу, як ти можеш згадати одне мишеня, що крадькома від батька писало тобі листи й так мріяло отримати відповідь. І тепер, коли нарешті моя мрія здійснилася, я відчуваю, що на душі мені якось неспокійно. Що це зі мною?

• Мм, мій Королю, з вами все добре, - зненацька роздалося поруч. - Ви маєте гарний вигляд, і дієта не потрібна. Тож якщо Ви не проти, ми сир Ваш будемо берегти. Під моїм особистим наглядом.
• Треворе!!!!

Підбігши до закам’янілого від подиву короля, Рабанд схопив замріяного Тревора, відтягнув його назад і почав нашіптувати йому щось на вухо, одночасно з цим показуючи на себе й на монарха, який потроху почав приходити до тями.

• Так, що ви чули? І чого ви тут? -  гнівно запитав король, ледь упоравшись із бажанням відправити цих нероб у королівську темницю.
• Тільки те, що ви переживаєте через те, що не у формі, - затараторив, щось побачивши в очах Короля,  Тревор. - Ну, і я вирішив вам сказати, що…
• Треворе!!!! Володарю, не слухайте цього ненажеру, йому б тільки попоїсти, - перебиваючи Тревора, залепетав Рабанд. -  А взагалі, ми прийшли до вас, щоб сказати, що ми відкрили й погортали Книгу Святого Миколая та переконалися, що написи в ній поступово зникають.

Перевівши подих і побачивши, що сплеск королівського гніву оминув їх, Рабанд почав загинати кігті на лапці.

• Так, далі. Усі подарунки в мішках.  Дім розтрощений, воїни шикуються, а пажі застрягли на стелі, домальовуючи малюнок.
• Який малюнок? - здивовано запитав Король.
• Ми не бачили, кажемо ж: працюють, домальовують. Може нам збігати й дізнатися?- віддано дивлячись йому в очі, запитав Тревор.
• Велика Біла Мишо, за що мені це? – ледь чутно промовив король. – Вирушайте до пажів. Нехай завершують гратися й готуються залишити Приймальню.

І вже повернувшись, щоб залишити співрозмовників, він почув голос Рабанда:

• А з тими санями що робити?
• Санями?!
• Так, з ними. Коли ми з Тревором бігли до вас із Королівства Забутих Іграшок, то вдалині за будинком побачили величезні сані, та вирішили не чіпати їх і сказати вам.
• Невже ці невдахи знайшли магічні Сани Миколая? -  завмер король від думки, що промайнула в його голові, і вже іншим тоном продовжив. - Плани змінюються. Треворе, хутко в дім. Передай мій наказ, щоб усі поверталися до замку разом із викраденими подарунками....
• Рабанде?
• Так, мій Королю?
• Показуй, де сани.
• Так, мій повелителю, - відповів Рабанд і, не затримуючись ні на мить, попрямував разом із Королем видимою йому одному місячною стежиною.