Розділ п'ятий

- Ця мишка – бісів геній!

Ще раз поправивши окуляри на переніссі, я спробувала сконцентруватись на роботі. Мені треба було закінчити правити ще кілька документів, перш ніж піти додому, і я щиро сподівалась, що зроблю це досить швидко, однак голоси в сусідньому кабінеті стали тому на заваді.

Мої найгірші очікування не виправдались; Ледянському вистачило сил і терпіння уважно вислухати мене, не перебиваючи, і навіть врахувати зауваження. Сказати чесно, я не чекала, що він поставиться до слів такої простої людини, як секретар, настільки серйозно.

Проте, я не секретар, я – особиста помічниця. І хоча в очах більшості ці дві посади виглядали майже однаково, здається, після мого першого робочого дня Андрій був схильний знайти певні відмінності.

Я закрила один документ, нарешті розібравшись з ним, і взялась за останній. Правок там було небагато, всього лише трошки підкоригувати форму і перевірити кілька чисел, однак, всі мої думки тікали до кабінету, де Ледянський намагався довести власному другові, а заодно і фінансовому директору, що схему необхідно змінювати.

- Слухай, я був впевнений, що ми підемо по накатаній. З чого ти взагалі взяв, що Вешнєв нас одразу розколе?

Павло Григорович Вешнєв – один з найвпливовіших чоловіків нашої країни. Андрій, можливо, піднявся швидко і заробив свої мільярди досить стрімко, щоб вважатись профі, але з Вешнєвим йому не тягатись. Про це мені було дуже добре відомо.

Вешнєва я знала не з чуток.

- Тільки тому, що тобі про це сказала якась курка?!

- Вона привела мені аргументи!

- Можна подумати, раніше…

Я струснула головою. Сварка Ледянського була наслідком нашої розмови пообіді, і я не думала, що Андрій так швидко візьметься за справу. Тим не менш, гріти вуха мені абсолютно не хотілось.

- І ти думаєш, що твоя миша придумає щось краще? Ти дійсно можеш настільки їй довіряти?

Чоловіки заговорили тихіше. Остання фраза з приводу довіри так і зависла у повітрі, буквально фізично доставляючи мені незручності. Я спробувала сконцентруватись на роботі і спіймала себе на тому, що мимоволі звіряюсь з годинником і рахую секунди до кінця робочого дня. А це ж лише перший! Що ж тоді буде далі? Мені доведеться втрачати свідомість при одному погляді Ледянського?

Я осміхнулась. На щастя, все не настільки критично. Моє вміння мислити нікуди не ділось; достатньо було сконцентруватись на роботі, і я нарешті внесла всі необхідні правки і вимкнула комп’ютер. Очі горіли, важка оправа окулярів давила на перенісся, голова починала боліти – повний комплект для першого робочого дня, за який я зробила стільки, скільки попередня помічниця, вочевидь, не встигала навіть за тиждень.

Поправивши свій мишиний одяг, я вибралась з-за столу і рушила до виходу. Офіс вже майже затих, а мені не хотілось стати свідком ще якоїсь частини розмови Андрія з фіндиректором.

В ліфті я майже відчула себе у безпеці. Але двері так і не встигли зачинитись; Ледянський з’явився, наче з-під землі, і протиснувся всередину.

Простору було повно, адже ми їхали лише вдвох, однак, він якимось чудесним чином вмудрився стати геть близько до мене. Однією рукою впершись в стінку ліфта, Андрій випробовував мене своїм важким поглядом. Від його очей хотілось сховатись куди подалі, але я прекрасно розуміла, що якщо відступлю від нього, то це виглядатиме ще більш дивно.

- Мій фіндир злий, наче тисяча чортів, - промовив чоловік таким тоном, наче це й так було зрозуміло. – Він не чекав, що його план так забракують. Він заявив мені, що думав про нього майже півроку. Тепер лишилось три місяці…

- Цього більш ніж достатньо, щоб вигадати новий план, - спокійно відмітила я. – Для гарного фіндиректора, звичайно ж.

- Мій фіндиректор, виявляється, недостатньо гарний, Христино… Ігорівно.

Я здригнулась.

- Перестаньте, - це слово зірвалось з мого язика само по собі, хоча я не збиралась просити Андрія звертатись до мене інакше. Мені взагалі не варто було показувати, наче я якимось чином реагую на його дивні звертання та гру з моїм іменем. – Чому ви використовуєте по-батькові, звертаючись до мене? Мені здавалось, що в компанії так не прийнято.

- Всього лиш виражаю повагу, Христино, - він хитро примружився, - Ігорівно.

- Мені приємно, однак, боюсь, це викличе нерозуміння від колег.

Знову поправивши окуляри, що хотілось просто зняти, я важко зітхнула. Перший робочий день дався мені непросто; я не звикла, щоб на мене дивились вовком, наче на якусь лиходійку, що обманом проникла на фірму, ще й шепотілись у мене за спиною, повторюючи усяку гидоту. Мені чомусь здавалось, що я заслуговувала кращого ставлення… Здавалось – ключове слово. Тому що ніхто, жодна людина не збиралась бути милостивою з новенькою.

Окрім Ледянського, звичайно ж. Але мені же варто було розібратись, з чого б то раптом він виражав стільки уваги до моєї скромної мишеподібної особи.

- Я вражений вашим розумом, - раптом відмітив Андрій. – Якби не ви, можливо, я вже вліз би в боргову петлю і опинився на крючку у конкурента.

Він торкнувся моєї руки, приваблюючи до себе увагу, і довелось підняти погляд, дивитись йому прямо в очі, щоб не видаватись вже геть неввічливою. На губах Ледянського заграла хитра посмішка; він був задоволений тим ефектом, що справив на мене, і явно не збирався відступати від наміченої мети.