Мишка для мільярдера

Розділ сьомий

Напевне, моя реакція – те, що я завмерла, наче скам’яніла, - здалась Андрієві несподіваною. Він поблажливо посміхнувся, але все-таки забрав руку, повертаючи мені трохи вільного простору.

- Справитесь самостійно з ременем безпеки, Христино? Він тут досить тугий.

- Дякую, справлюсь, Андрій Альбертович.

- Здається, - усміхнувся він, - ви забули про нашу домовленість з приводу по-батькові. Христино. Ігорівно.

Ми зіткнулись поглядами. Ледянський відверто насміхався наді мною; він прекрасно знав, як на нього реагували жінки, і нахабно користувався цим, піддіваючи мене, провокуючи і чекаючи на відповідну реакцію. Можна було запитати, навіщо йому це треба, але щось мені підказувало, що я й так знаю правильну відповідь на це запитання.

- Куди їхати? – поцікавився Андрій, нарешті згадавши про те, що він знаходиться за кермом автомобіля.

Я назвала адресу. Ледянський вбив дані в навігатор, гмикнув, визначивши, що їхати йому доведеться в невеликий спальний район, але ніяк не виразив власне невдоволення. Я ж спробувала розслабитись, відкинулась назад на спинку пасажирського сидіння і спокійно дивилась у вікно. Куди завгодно, аби не на самого Андрія!

- Чому ви вирішили працювати саме в моїй фірмі, Христино? – раптом поцікавився він.

- Тому що це одне з найперспективніших місць в нашому місті, - промовила я. – Мені здається, все дуже логічно.

- Так… Та ви могли лишитись в США, наприклад.

- Не могла. Для цього треба куди більші статки, ніж у мене є. Я була присутня там винятково на час стажування.

- Але стажування ж ви якось оплатили.

Ми зупинились на світлофорі, і у Ледянського знову з’явилась можливість нагородити мене зацікавленим поглядом. Я ж губилась у здогадках. Нащо він так себе поводить? Бажає використати мене з професійною метою? Це було б логічно, виходячи з реплік почутої мною розмови, однак, і до того, ще вчора, Андрій поводився геть не так, як треба байдужому працедавцеві.

- Я виграла грант на стажування, - пояснила я, зрозумівши, що пауза затягується. – Тому мені не довелось нічого платити.

- У вас неймовірні успіхи в плані навчання. Не боїтесь, що на посаді моєї помічниці просто втратите час, який можна витратити на саморозвиток?

Питання з подвійним дном, чи мені здалось?

- Ні, не боюсь, - промовила я. – По-перше, нікому не завадить попрацювати над реальними задачами, а не розвиватись лише в теоретичних аспектах, а по-друге, у вас велика компанія, а посада помічниці – це не посада простої секретарки. Якщо ви побажаєте, звичайно, допустити мене до більш цікавих задач.

- Я подумаю над цим, Христино.

Він знову промовляв моє ім’я – наче вже вивчив мою реакцію на це і хотів ще раз побачити, як порожевіють мої щоки і спалахне невпевненість у погляді. Це… Неправильно. Я, звичайно, хотіла викликати у нього професійний інтерес, сподівалась, що досить швидко отримаю достатньо серйозні завдання, а не просто тягатиму туди-сюди папери в закритих папках, але як чоловік Ледянський на мене навіть дивитись не повинен був!

А він дивився. Невідривно так, випробувально.

Ми доїхали до житлового будинку, багатопід’їздної п’ятиповерхівки, і мені нарешті вдалось вибратись з автомобіля. Тільки на вулиці я зрозуміла, що на мене діяли навіть парфуми Ледянського, наче і не важкі, але все одно з легким шлейфом мускусу, що оплітав та дурманив мені голову.

Чорт!

Андрій вийшов з автомобіля слідом за мною і зупинився зовсім поруч.

- Можливо, - поцікавився він, - запросите на чай, Христино?

- Боюсь, сьогодні не можу, - прошепотіла я, дивлячись йому в очі. – Я живу не одна.

- Он як. Ви не самотня?

- Так, - кивнула я. – Не самотня. І не можу запрошувати до себе гостей… Якщо це не заплановано заздалегідь.

- Он як. Що ж, добре. Гарного вечора, Христино. Ігорівно.

- І вам, Андріє Альбертовичу, - видихнула я, прослизнувши повз нього, і кинулась до під’їзду.

Коли двері з гуркотом зачинились за моєю спиною, я нарешті змогла видихнути з полегшенням. Поняття не маю, нащо збрехала… Причому двічі. Це був не мій дім, крім того, ніякого коханого у мене не було.

Але Ледянський повинен відчувати до мене професійний інтерес. Винятково професійний. Ні про який особистий контакт навіть мови не може бути.

Я зітхнула, зібралась з силами і піднялась на потрібний поверх. З вузького під’їздного віконця було видно, що Ледянський так нікуди і не поїхав, можливості втекти у мене не було. Навіщо обманула?.. Напевне, сподівалась, що сірий, старий будинок і непривабливий спальний район не викличуть у нього ніякого інтересу. Ну, і що йому більше не захочеться нікуди мене возити.

Було б краще, якби він охолонув до мене. Тому що ця підвищена увага мені не подобалась.

Я знайшла потрібні двері і постукала. Відчинили мені майже одразу; на порозі застигла моя найкраща подруга, Лєна. На кілька секунд вона завмерла, розглядаючи мене, а тоді здивовано перепитала:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше