Мисливці на привалі

Розділ 6. Ярмарок марнославства. Охолонь, Аміран

І знову - ярмарок.

Дружитимемо будинками? Чи сім'ями?

- Може, я залишусь удома? - Запитав Андрій без особливої ​​надії на позитивну відповідь.

- Нізащо! - Ліка активно збиралася, дістаючи зручне взуття та одяг для себе та для чоловіка. Зручну та практичну. У будинку панувала приємна метушня. Ліка любила такі походи, - Дзвонила Ганна. Аміран теж не хотів іти, але вона його вмовила. Ви можете влаштуватися десь на сонечку з пивом, поки ми будемо…

- Скуповувати без розбору все непотрібне? - підказав Андрій.

- Заощаджувати сімейний бюджет, - сформулювала Ліка, - Між іншим, ми з Анею могли б потягнути вас у якийсь дорогий бутік. Але ми цього не робимо. Ходитимемо по ярмарку, вважай, по базару, і…

- Скуповувати все непотрібне? - ще раз запитав Андрій.

- Ні, вигідно купувати чудові речі за пів ціни. Зрозуміло? Ти ж знаєш, що лише дорогі жінки можуть дозволити собі купувати недорогі речі! Я ж у тебе кохана жінка?

- Безперечно!

- Жартуєш?

- А анітрохи! Про недорогі речі - це щось новеньке.

- Ну, ти ж знаєш приказку: ми не настільки багаті, щоб купувати дешеві речі?

- Чув колись. А що це означає?

- Це означає, що небагата людина має купувати дорогі якісні речі, щоб вони служили довго. А недорогі речі - просто капризи, які просто хочеться надіти кілька разів - служать недовго. Тому їх можуть собі дозволити лише дорогі жінки. Тепер зрозумів?

- Твоя особиста філософія?

- Ага. Філософія, яка має бути вигідна і тобі. За моєї любові до шопінгу... Ти ж знаєш, що мені краще мати вісім пар недорогих туфель різних моделей і кольорів, ніж одну універсальну пару. Ти ж знаєш…

- Це так…

- Ну, так збирайся і пішли.

- А ви не тягатимете нас по рядах і не змушуватимете приміряти все підряд?

- Обіцяю, не будемо.

Ярмарок був організований за всіма правилами розважальних заходів - музика, зазивали, бублики, сувеніри, екологічно чисті продукти, вишиванки та сарафани у фольклорному стилі, старовинні та сучасні ремесла, горщики-глечики, мед «зі своєї пасіки» із заводською етикеткою та, як водиться, взуття, одяг, галантерея - майже все з етнічними мотивами всередині або зовні - все найвищої якості з натуральних матеріалів та за пів ціни.

- Божевілля якесь, - хором сміялися Аня і Ліка, - добре хоч їхати далеко не довелося. Вся ця краса - за два кроки від Парк Ленда.

- По-моєму сюди приїхав увесь Київ, - кивнула Ганна на низку машин, що вишикувалися вздовж дороги.

- А ми тут - як удома!

- Все, дівчата, у нас тут привал, - Андрій повернув голову у бік імпровізованого кафе - пластмасові столики, одноразовий посуд, димок від мангала, - Якщо будуть важкі сумки, дзвоніть. Знайдемо. Дотягнемо. Але не раніше.

- Примітивна кафеша, - засміялася Ганна, - Ви тут довго не висидите.

- Все одно це краще, ніж ходити ганчірковими лавками, - пробурчав Андрій, - Альтернативи-то немає!

Ліка здригнулася. Кафеша. Це ж було наше з тобою слово, Аміране! Навіщо ти навчив її так називати всякі заклади? Навіщо?

- Як мило, - Ліка посміхнулася, дивлячись на Амірана, - Десь я вже чула це слово. Кафеша.

- Амір завжди так каже, - Аня погладила його по рукаву.

Я знаю, що він завжди так каже. І не треба мене про це попереджати. Я вже давно, раніше за тебе, Аня, знала, що він так говорить.

Ліка подивилася Амірові прямо в очі. Добре, що Аня в цей час про щось розмовляла з Андрієм. І щось шукала у сумці.

Прямо у вічі.

- Повертайтеся швидше, дівчата, - голос Аміра здався їй хрипким і якимось чужим.

Ліка опустила погляд на його рота і прикусила губу. Дуже звабний рух. Добре, що Аня продовжувала копатися у сумці.

- Ну що, пішли?

І вони пішли. Ні, не пішли, а просто побігли по рядах ярмарку. Лика озирнулася лише один раз. Подивитися на Аміра. Андрій помахав їй рукою. Здалеку неможливо було зрозуміти, на кого саме вона дивиться.

І вони пішли.

Ішли, дивилися на всі боки, міряли всякі потрібні й непотрібні речі, обговорювали сумочки з майже натуральної шкіри, домовлялися, що треба купити по дорозі назад, щоб не носити з собою.

Через годину вирішили розійтися ненадовго - щоб не чекати один одного біля кожної розкладки. Якщо побачиш щось варте, клич, дзвони, добре? Звісно! Куди ж я без тебе! Ти сюди? Окей. А я - он туди, до саджанців. Подивлюсь що пощо. Добре? Добре!

Ще за годину Ліка натрапила в натовпі на Аміра.

- Ви вже нас шукаєте?

- Так, час вас уже забирати звідси. Бо потім доведеться нести на руках.

- Було б непогано.

- Втомилася?

- Жахливо.

- А де Аня?

- Ми розійшлися в різні боки. Домовлялися зателефонувати. Але тут дзвінок не чути. Через музику. Я намагалася набрати її.

- Я теж.

- О, і Андрій дзвонив.

- Так, ми намагалися додзвонитися. Але ви нічого не чули. Давай пакети.

- Тримай. Думаю, є сенс просуватися до виходу. Там і зустрінемося. Інакше ходитимемо один за одним до вечора.

- Добре.

- Стоїмо хвилинку, гаразд?

- Звісно. І навіщо треба було так довго тинятися?

- Тепер уже сама не розумію.

- Я казав тобі, що ти чудово виглядаєш?

- Сьогодні ще ні.

- Сьогодні?

- Ну-у-у… Ти мені давно такого не казав.

- Так. Але ти виглядаєш просто чудово. Навіть у цих старих джинсах.

- Я старалася.

- Ти намагалася? У тебе вийшло. Я засинаю і прокидаюся з думкою про тебе. Навіщо ти це робиш?

- Я? Роблю? Схаменися, Аміране. Які пишномовні слова! Раніше ти просто казав, що я пахну цукерками. Це було дуже мило. І не так пафосно.

- Ти й зараз ними пахнеш.

- Ах лишіть, це парфуми. Дорогі, між іншим.

- Ні, це не парфуми. Це ти.

- Можливо. Не буду сперечатися. Ну, що йдемо?

- Що вже?

- Час.

- Так? А навіщо ти сказав, що засинаєш і прокидаєшся з думкою про мене?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше