Глава 7. У думках, на вустах, у серці. Я з тобою?

- Не дивися на мене так.

- Як? Що ти зараз відчуваєш?

- Я ще не розібралася. Поки що все дуже сумбурно.

- Я теж.

- Що тепер буде? У мене склалося таке враження.

- Ну, хіба я відповідаю за враження, яке ти сама собі склала?

- А хіба ні?

- Не знаю.

- Щось шкодуєш?

- Ні. А ти?

- Я ще не вирішила. Але почуття провини є.

- Перед Андрієм?

- І перед Анею теж. А що це взагалі було? Епізод?

- Вирішімо, чи це був епізод чи початок цікавої історії.

- Початок?

- Продовження.

- Не хочеться нічого вирішувати.

- Дізнаюся мою улюблену Ліку.

- Так це точно. Моя риса: завжди сподіваюся, що все вирішиться само собою. І навіть іноді так і стається. Потрібно лише зачекати. Я рідко беруся щось робити.

Готельний номер, попри зовнішню чистоту та акуратність, здавалося, зберігав сліди всіх попередніх постояльців. Можливо не всіх, але багатьох. І запах у кімнаті теж стояв якийсь гостьовий, сторонній, не домашній. Запах чужого кохання. Хоч і білизна, і покривала, і паркет, і навіть якісь дрібнички на нічному столику - все було новим, чистеньким, досить милим. Начебто навіть створювало затишок.

З одного боку…

Бернар та Матильда.

З іншого боку…

Ліка натягла на себе простирадло. Сукня, колготки, шарф звисали зі стільця. Похмуро і безнадійно. Не мали жодного значення!

Люди постійно змінюються. Банально звучить, правда?

Минає година - і ти вже інша людина. Людина, що прожила цю годину. Навіть якщо нічого не сталося. Навіть якщо нічого не сталося. Навіть якщо жодної нової думки не промайнуло в тебе в голові. Година прожита. Вона - позаду. Ти - інша людина.

А іноді та-а-ак хочеться повернутись у вчорашній день. Знайоме почуття, правда?

А якщо за цю годину щось сталося…

Щось відбулося…

Аміран сидів поруч із нею на ліжку і гладив її плече. Потім приклав руку до лоба, губ, грудей.

- Пам'ятаєш?

Пам'ятаю. Це був наш знак з тобою. "Я - з тобою в думках, на вустах, в серці". Звичайно, вони не самі придумали цей чудовий жест. Прочитали десь і почали використовувати. Фу, яке непридатне слово. Використовувати.

Вони говорили один одному цим жестом усе, що не могли сказати словами. Після сварок, після розбіжностей, перед розлукою хтось один повинен був підійти до іншого і прикласти руку до лоба, губ і грудей. Це означало: я - з тобою. Попри те, що ти - шкідлива і, звичайно, знову наговорила багато зайвого. Попри те, що ти знову затримався після лекцій і навіть не вибачився. Попри те, що ти безсоромно посміхалася професору, хоча йому чи не стукнуло вісімдесят років. Ти ж бачила, що це мені неприємно. Попри те, що ти відмовився навідріз займатися зі мною бальними танцями, хоча там страшенно не вистачало хлопців. А ти відмовився. Навідріз. Попри…

Я з тобою. У думках. На вустах. В серце.

Я з тобою.

Це було гарно. Тим більше можна було нічого не говорити вголос. Це означало: я вибачив і я вибачила, я більше не серджуся, я сподіваюся, що ти все зрозумів і зрозуміла.

Я з тобою.

Вони разом подивилися фільм «Сусідка» із Жераром Депардьє та Фанні Ардан. В кінотеатрі. Потім йшли темною весняною вулицею і навперебій обговорювали головних героїв. Обговорювали пристрасть, біль, вбивство та красу…

А потім? А потім до неї почав залицятися один із викладачів. Молодий. Симпатичний. Перспективний. Ліка не приймала, але й не відштовхувала його.

Вони з Аміром знімали кімнатку в комуналці, головною радістю було кохання на продавленому дивані, і в цьому її грошовому студентському житті з'явився якийсь промінчик шику: викладач у краватці, костюмі, з дипломатом. Залицявся гарно. Заліки ставив автоматично. Цілував ручки прямо в інститутському коридорі. Ліка посміювалася. Було приємно.

Амір злився і ревнував.

Ліка посміювалася.

І десь переборщила.

Ставила сама себе в безвихідь питаннями. Я що роблю щось погане? Я що, винна, що він - викладач, а ти - студент? Він лише потримав мене за руку, а ти думаєш Бог знає що. Чому ти ревнуєш так некрасиво? Адже це можна робити набагато витонченіше?

Вихід, звісно, ​​був. Навіть два. Залишитися з Аміраном на дивані, розуміючи, що він тепер ревнуватиме до кожного стовпа. Або розірвати стосунки повністю і не мучити одне одного. Власне, не так уже й потрібен був цей викладач. Просто набридло все: і бідність, і ревнощі, і…

"Яка ж ти модниця!" - говорив Аміран із ноткою засудження. Вважав, що вбиратися можна лише йому. Для решти краще бути сірою мишкою. Щоб, як кажуть, ніхто не поквапився…

Аміран збирався їхати в будзагін, щоб за літо заробити грошей. Ліка вирішила, що буде нечесно, якщо він буде працювати на будівництві заради них двох, а потім виявить, що любов пройшла.

Тому вона оголосила йому своє рішення до його від'їзду.

Це було сумно. Але чесно.

Амір сказав «ну що ж…» і вийшов грюкнувши дверима.

Ліка зачекала хвилин двадцять. Він не повернувся. Не сказав жестом «я - з тобою». Не спитав у чому причина. Мабуть, йому все було і так зрозуміло.

І Ліка теж сказала «ну що ж…»

Більше не бачились. Майже двадцять років вона звинувачувала себе, що змусила його страждати. Бо тоді, майже двадцять років тому, у неї все налагодилося досить швидко. Причому не з викладачем, а з новим хлопцем, який теж ревнував, але дуже вишукано. А потім зустріла Андрія. Тут взагалі все стало на свої місця.

І ось…

Три години тому. Ліка спокійно сиділа в офісі та переглядала папери.

- Привіт, це Аміран. Можеш спуститись? Я тут унизу.

- Щось трапилося?

- Ні, не хвилюйся. Просто спустись униз. Можеш? У тебе немає жодної там наради?

- Добре. Зараз.

Лика підфарбувала губи, підхопила сумку і вийшла на ґанок. Погода сприяла романтичним пригодам. Весна, знаєте, ще й не така здатна.

- Ти звідки тут, Аміре? Знову ділова зустріч?