Невипадкова зустріч

— Міло, це ж я – Тарас, — продовжує чоловік середніх років.
Його вишуканий вигляд у суміші з тим, що називає мене Мілою, не вкладається у голові.
Так, в підлітковому віці я вигадала, щоб замість «Люди» чи «Людмили» мене називали «Міла». Так до мене зверталися всі друзі. Але скільки років минуло. Після одруження я перестала зі всіма спілкуватися.
— Тарас? — мої брови зсуваються до перенісся. — Невже?
Від здивування я прикриваю губи долонею у рукавиці.
— Гощенко? — перепитую.
— Так, — світиться від посмішки чоловік.

Гощенко Тарас – моє перше і давно забуте кохання. Ми навчалися в одному класі і були завжди разом до того часу, поки хлопець не поїхав на військову службу у Чернігівську область. Я обіцяла дочекатися, але одразу до мене почав залицятися старший за мене Василь, який був моїм сусідом на одній вулиці. Він, врешті, скористався моєю скрутою після смерті матері і запропонував одружитися. Через страх невідомості життя без мами я погодилась.

На листи Тараса більше не відповідала, та і не бачила його з моменту, як проводила на службу.
— Я б тебе не впізнала, — спантеличено відповідаю. — Багатий будеш!
— А що багатство? За гроші щастя не купиш.
Я ніяково посміхаюсь. Що казати? Худий Тарас, який бігав до мене на побачення у в'єтнамках, тепер став поважним чоловіком у капелюсі в стилі фолк. Ось так львів'ян я і уявляла. Йому лише парасолі-тростини в руках не вистачає.
— Давно ти тут? — питаю.
За виглядом бачу, що чоловік живе тут.
— Як з армії повернувся, то в університет Франка поступив. Так і залишився.
— Ким працюєш?
— Спочатку лаборантом був, потім – викладачем. Вже дослужився до звання професора.
«Дослужився». Це ж треба. Я після того, як медичний коледж закінчила і пішла працювати медсестрою, так і працюю на одному й тому ж місці. До лікарки ще не дослужилась.
— А ти ким працюєш? — запитує Тарас.
— Медсестрою у нашій районній лікарні.
Раптом я помічаю, що за вікном сяють вогні. Багато маленьких крамничок світяться різнокольоровими барвами, а дерева прикрашені вогниками. За склом темніє.
— Ще довго до центру? — питаю.
— А куди саме тобі потрібно? Це вже вулиця Дорошенка.
— Мені на площу Ринок.
— Я теж туди. Вийдеш зі мною.
Я опускаю очі. Хочу дивитися на Тараса, якого настільки змінило життя, і водночас хочу сховати свій погляд. Стільки років минуло, а дивлюсь на нього і хочеться, як колись, до грудей притулитися.
«Звідки таке грішне почуття?» – цікавлюся і подумки даю собі ляпаса.
— Як твоя дочка? — питає Тарас, помітивши моє зніяковіння.
— Добре, — одразу відповідаю.
— Вже, напевно, студентка?
— Студентка, — тихо відповідаю.
А що казати? Вона ж на першому курсі завагітніла і зі своїм хлопцем почали знімати квартиру. Тепер лише дзвонить і без краю скаржиться.
— На кого вчиться?
— На соціального працівника.
Тарас здивовано підіймає одну зі своїх темних широких брів.
— Благородна професія.
«Але не благородна людина», – думаю, споминаючи, як Віолетта облаяла безхатька, який просив кошти, ходячи по нашій вулиці.
— А чоловік? — знову питає Тарас.
Я лише знизую плечима і стискаю губи.
Він помічає цей жест і не веде далі.
Ми мовчки їдемо до пункту призначення – площі Ринок, і лише похитуємось у старенькому трамваї, який розсікає хурделицю за вікном.

Місто нагадує казку. Я тільки раз по раз витираю запарене скло і вдивляюся у яскраві вогні. Не дарма ж всі на Різдво і Новий рік приїздять до Львова?
— Наша зупинка, — повідомляє Тарас, — давай я допоможу тобі з сумкою.
— Ні, дякую, я сама.
— Міло, не починай, — посміхаючись, відповідає він.
Я не слухаю його і встаю, притискаючи дорожню торбу до грудей. Пробиваюся із нею до виходу і стаю ногами на місиво зі снігу. Відходжу подалі від тролейбуса і роздивляюся, шукаючи поглядом Тараса.
— Мене шукаєш?
Чоловік стоїть біля мене і посміхається. На запитання я лише всміхаюсь йому у відповідь.
— Куди тепер? — питає мене.
— Не знаю, — відповідаю, стенаючи плечима.

Я притуляюсь до стіни однієї з крамничок і лише здивовано дивлюся на те, що відбувається. Люди, як мурахи, ходять туди-сюди. І від того відчуваю, як мої ноги підкошуються. Я ні разу не була в таких людних місцях. Навіть на недільному базарі перед святами у нашому маленькому містечку стільки народу не збирається.

— Ти сама сюди приїхала? — занепокоєно питає Тарас.
— Так.
 Лише зараз розумію, що не варто було їхати сюди самій. Могла б хоч подругу Лесю з собою взяти. Вона самотня, дітей немає. Можливо, і погодилась би.
— Ходімо зі мною, — пропонує чоловік, — посидимо в кав’ярні.
 
Я стаю по мокрій і слизькій бруківці, занурюючи обличчя у шарфик. Сьогодні точно не день для прогулянок по місту. Сніг, як лезо, б’є по лицю.
Йду за чоловіком і намагаюся роздивитися все навкруги. Бачу статую у грецькому стилі, ратушу, маленький червоний трамвай, який, напевно, возить туристів.
Несподівано Тарас повертає наліво і я несміло прямую за ним. Куди ми йдемо? Серце починає гупати. Ми проходимо безліч крамничок і кав’ярень, звідки долинають смачні аромати. Могли б без проблем завітати в одну з них.

— Це чудове місце, — раптом промовляє він, зупиняючись біля темних дверей приміщення, поруч із яким стоїть статуя силуету в чорній мантії.
— Що це? — питаю, бо скульптура насторожує.
— Новий заклад, який нещодавно відчинився. У них дуже смачна кухня.
— Але я думала, що ми підемо просто на каву, — заперечую я.
Неочікувано чоловік вириває дорожню сумку з моїх пальців і бере мене за руку.
— Ходімо.

Всередині закладу я ніби ціпенію. Атмосфера середньовіччя поглинає тут все навколо. Якби не відвідувачі, можна би було подумати, що ми перенеслися у минуле.
До нас підходить офіціантка в оранжевій сукні з білим фартухом у середньовіковому стилі і просить прямувати за нею.

Нас садять за дерев’яний стіл. Таких старовинних столів я зроду не бачила. Вони і лавки, на яких ми сидимо, нагадують мені фрагменти з серіалу «Гра престолів», який я іноді дивилася із чоловіком.
«Це казка», - із захватом думаю. Ні, справді – я потрапила до казки. Хіба не дивно, що весь персонал навіть у спілкуванні не видає, що зараз двадцять перше століття?
— Подобається? — питає Тарас, який помічає моє захоплення.
— Неймовірно!
Чоловік вдоволено посміхається і починає вивчати великий ламінований лист – меню.

Я ледь не падаю із нашого дерев’яного ослона, коли бачу ціни.
— Ем-м, Тарасе, — тихо починаю, — я сюди приїхала відвідати різні театри, галереї, подивитися туристичні місця. У мене немає грошей на ресторани.
— Міло, я оплачу.
Ох, часто таке доводилося чути. Тарас завжди купував мені різні смаколики, коли ми зустрічалися. Підпрацьовував ще зі шкільних років, аби мати власні кошти.
Я посміхаюся і приймаю його щедрий дарунок. Ми з моїм чоловіком Василем ніколи за все подружнє життя не ходили навіть у кав’ярні у нашому містечку. Він часто ходив на пиво з друзями, але з дружиною ніколи не виходив далі власного двору.

У середньовічний зал, який освічують лише канделябри, заходить молода пара.
Офіціантка садить їх за столик навпроти і вони одразу викликають у мене інтерес. Здається, що це – найщасливіші люди на світі, бо ні на мить не відтуляються одне від одного.
Тарас розповідає мені про те, як почав працювати на посаді викладача і як йому подобається його робота. Я слухаю, але, попри це, підслуховую розмову парочки за сусіднім столиком.
На вигляд їм не більше двадцяти п'яти років. Знаю, що підслуховувати – погана звичка, але це у мене ще з дитинства.
— В мене для тебе є сюрприз, — промовляє дівчина.
— Який же? — запитує молодик.
— Я вагітна! — вигукує вона.
Хлопець встає з-за столу і піднімає її на руки.
— Ми це зробили! — голосно каже. — Як же я тебе кохаю!
Тарас зводить брови і чіпляється поглядом у пару.
— Що у вас? — гучно запитує він, звертаючись до пари.
Від несподіванки я завмираю.
— О, Тарасе Володимировичу! — відгукується дівчина. — Я вагітна.
— Вітаю, Софіє! – губи чоловіка розтягуються у посмішці. — Нехай Бог допомагає.
— Дякуємо, Тарасе Володимировичу! — промовляє хлопець.
Пара знову сідає за стіл, не відриваючись одне від одного.
— Мої студенти, — пояснює Тарас. — Отой хлопець у мене вчився. Зараз адвокатом працює. А дівчина теж з нашого університету. Бідолашна раком перехворіла, але любов навіть цей недуг лікує.

Я відсьорбую з келиха вина, яке замовив Тарас, і лише посміхаюся. Хтось коханням лікується, а я навіть не знаю, що це. Ніколи ні пристрасті, ні бажання не відчувала до свого чоловіка. Лише обов'язок.
— Тарасе, — почала я, — ти колись кохав?
Сама здригаюся через своє питання, але алкоголь завжди робить мене трішки сміливішою.
— Кохав.
— А я – ні, — промовляю і знову відпиваю вина.
— Тебе кохав.
Я підіймаю очі й дивлюся на трішки повняве і зморшкувате обличчя.
«Як же ти змінився, Тарасику!»
Дивлюсь і ловлю себе на думці, що відчуваю тепло, яке вже остаточно забула за двадцять років.
— У тебе є сім'я? — питаю.
— Кафедра – моя сім'я.
— Невже за двадцять років не одружився?
— Не одружився, — тихо каже.

Я помічаю, що у Тараса змучені, вицвілі очі.
«Самотній, – констатую для себе. – Як і я».
Зосередившись на стравах, які він замовив, намагаюся виглядати, як леді, але голод бере своє.
Чоловік куштує стейк і лише іноді дивиться на мене.
У залі грає легка музика й інколи чуються вигуки за сусіднім столом.
— Ти любиш поезію? — зненацька запитує чоловік.
— Так, — машинально відповідаю.
Насправді з віршами я мала справу ще у школі, коли нас заставляли їх вивчати напам’ять.
— Коли повертається світ спиною
І знов поміж нами відстань і стіни,
Говори зі мною,
Говори зі мною,
Хай навіть слова ці нічого не змінять…