Мить до курантів

Говори зі мною

Все почалося до того, як я вирішила поїхати до Львова, нікого не попереджуючи. Щось мало змінитися – я відчувала. На сході Україну лихоманило від побиття наших воїнів, а мене трясло після чергових побоїв законного чоловіка. Такий собі подарунок на день Святого Миколая.
Того вечора ми пили на кухні чай після вечері чи, точніше сказати, кожен пив його наодинці із собою. Час від часу я поглядала на чоловіка і не могла вже пригадати, коли відчувала хоч щось, схоже на кохання. Його увага приділялася мені лише під час сварок. Весь інший час я вдавала, що мене влаштовує та байдужість.
— Трясця, — озивається Василь, — ти себе давно в дзеркалі бачила? Страшна, гидотна потвора. Всі жінки в твоєму віці доглядаюсь за собою, хоча б нігті фарбують. А твої, — чоловік вказує очима на мою руку, яка тримає горня з чаєм. — Глянь – вони страшнючі, як у відьми.

Це вже був не той чоловік, заради якого я була ладна до опівночі вимивати квартиру і готувати на кухні. Я дивилася крізь нього й постійно очікувала чергового словесного або фізичного удару.
«Невже, справді, страшна?» – думала кожного вечора у ванній кімнаті, розглядаючи своє трішки обвисле голе тіло.
Моя самооцінка не те, що знизилась, від неї не залишилось і сліду. Жінкою я себе не відчувала. Лише на роботі деякі пацієнти-чоловіки сипали компліменти. Але я на них вже не звертала уваги. Що вони можуть знати, якщо перед ними я в білому халатику з легким макіяжем? Василю, напевно, видніше, бо бачить мене часто різною і в більш природному образі.

У Львів я рушила двадцять дев’ятого грудня з мокрими очима і як-небудь упакованою дорожньою сумкою. Того ранку я розчісувала волосся і вже забула, чому в одну мить опинилася на підлозі біля ніг Василя. Він щось кричав про те, що я стара дурепа.
Не слухала. Немає сенсу. Його очі були п’яні, тому пояснення раптової агресії мені не були потрібні.

Після того, як вхідні двері зачинилися, що свідчило про його відправлення на роботу, я почала збори. Навмання хапала одяг, навіть не складаючи. Засунула все у торбу і вибігла назустріч холоду.
Мене не тривожив мороз і хуртовина надворі. Мене тривожила пустка всередині, яку я не могла заповнити вже дуже давно. Поїхати до Львова – остання надія на те, що щось зміниться. Але що?

Тепер сиджу за столом із коханим мого юнацтва, який щойно зачитав мені вірша і зараз дивиться просто у вічі. Що там у нього? Чи не надія?
Я мовчу, бо не можу мовити ні слова. Лише чую останнє: «Говори зі мною. Говори зі мною.
Хай навіть слова ці нічого не змінять».

Най Бог милує від тих грішних почуттів, які зараз відчуваю.
— Я не можу, — зізнаюсь.
Тарас не відводить погляду. Його вкрите щетиною обличчя лише іноді видає щось на кшталт усмішки. Невже ображається? Він же знає, що у мене є сім’я.
«Я не можу. Не можу. Не можу».
— Де ти зупинилась?
— Ніде, — кажу відверто.
— Як це?
— Приїхала сюди спонтанно, не встигла.
— Тоді у мене є ідея.
Чоловік встає з-за столу і прямує до молодої парочки за сусіднім столом.

Дівчина і хлопець, які щебечуть про щось своє, раптом затихають і дивляться на Тараса. Потім їхні погляди спрямовуються на мене, а я тільки відводжу очі в келих вина.
Слухаю жваву незнайому мелодію. Через деякий час Тарас повертається.
— Сусідами будемо, — промовляє.
Підіймаю брови, нічого не розуміючи.
— Софія – моя сусідка. Нещодавно почала здавати свою квартиру, тут поруч, в тому самому домі, де я проживаю. Я домовився про оренду.
— Яка ціна? — спантеличено питаю, бо знаю захмарні ціни у центрі міста.
— Оскільки це по знайомству, то ціна невелика.
— Добре.

Тарас розраховується за вечерю і ми йдемо до виходу. За нами з-за столу встають Софія і хлопець, ім’я якого я ще не знаю.
Коли ми виходимо у святковий зимовий вечір, моє серце ледь не зупиняється від того, що я бачу.
Львів – моя давня дитяча мрія – вбраний у свято. Безліч вогників освічують цю пізню пору, і моє серце тане у давно забутих відчуттях. Щаслива. Я, нарешті, щаслива за стільки років. Для такого піднесення мені достатньо лише побачити цей празник у центрі казкового міста.
— Не хочеш прогулятися? — запитую я у Тараса.
Його обличчя розпливається у посмішці.
— Зачекай, — кидає мені й прямує до молодиків.

Місто дихає святом. Я ще ніколи не бачила настільки щасливих людей. У Дубно свято починалось лише опівночі тридцять першого і тільки після дюжини випитого алкоголю. Тут же атмосфера ніяк не пов’язана з алкоголем. Багато дітей, їхні усмішки й усі ці декорації відносять мене у дитинство. В ті часи, коли ми з мамою і братом прикрашали наш будинок і подвір’я.

Тарас несміливо бере мене попід руку. Я погоджуюсь, бо щось давно забуте кричить мені, що так буде правильно. Ми йдемо, ніби закохана пара, і я дозволяю цьому відбуватися.
Натовп більше не викликає у мене страху. З Тарасом я почуваюся захищеною.
— Ти був одруженим?
— Ні.
Його смарагдові очі вже не такі яскраві, як раніше, але все одно в них хочеться дивитися і вишукувати щось дуже знайоме.
— А я одружена, — починаю, — ти вибач, що не дочекалася. Але після смерті мами я була дуже переляканою.
— Чому ти мені про це не написала?
Після того, як Тарас відправився на службу, я писала йому кожного дня і відправляла відповідь на його листи. Та після весілля з Василем перестала. Не стала навіть повідомляти про одруження.
— Я тоді була геть розгублена. Смерть матері багато що змінила. Її смерть змінила й мене. Вибач.
— Мілочко, ти така, як і була. Ні краплі не змінилась.
Зупиняюсь біля ратуші. Що він говорить? Невже бреше? Сама ж бачу, як я змінилася з того часу. Коли ми зустрічалися, я була красивою молодицею, у якої зовсім не було проблем. Ми сміялися і гуляли маленьким містом з мріями про спільне майбутнє. Тепер я посміхаюся рідко. Завжди заклопотана і майже не доглядаю за собою. Про що він? Яка я «Мілочка»? «Людка», максимум «Людмила», хоча законний чоловік воліє звертатись до мене у лайливій формі.
— Я вже не Міла, — тихо відповідаю.
— Ти ж сама просила називати тебе Мілою, — нагадує чоловік.
— І коли це було?
— Ніби вчора.

Гарно. Гарно навкруги. З цим чоловіком я і себе відчуваю гарною. Здається, що вогники світяться не довкола, а в середині нас.
Що мені робити зі своїми грішними почуттями? Я ж віддана православна жінка, яка відвідує церкву щонеділі й вірить у Всевишнє Прощення. Невже я потраплю в самісіньке пекло, якщо піддамся цьому почуттю? Що мені робити, аби стати гідною жінкою, якої Бог не відцурається? Я багато натерпілася у житті. Чому побиття чоловіком не вважається гріхом? Якби я мала божественне право на ці стосунки, я б не вагалась.
— Про що думаєш? — питає Тарас, коли ми саме входимо у різдвяний ярмарок.
— Про Бога, — чесно відповідаю я.
Він і не думає допитуватися.
— Знаєш, — продовжую, — ми з моїм чоловіком вінчані на небесах, а ти тримаєш мене, як наречену.
Тарас відпускає мою руку.
— Пробач, — лише те й каже.
Він пришвидшує крок і мені стає ніяково. «Невже я його образила?»

Відкидаю зайві думки й оглядаю все, що може запропонувати мені різдвяний ярмарок. Безліч смаколиків, одяг з овчини, прикраси з дерева. Все здається мені таким незвичним і казковим. У Дубно немає такої краси. Ніхто не продає такі речі, бо більше націлені на практичність. Тут же мене дивує те, з яким захватом люди купують звичайну дерев’яну ложку.

Що таке життя? Як його прожити правильно? Я вірю у Небесне Спасіння і в щастя, яке буде мати кожен, хто слідував стежиною істини. Господь же бачить, що я робила все для щастя Василя. Хіба я не заслуговую виправити давню помилку?
Мої очі спрямовані на продавчиню, а вона лише промовляє:
— Пані, Ви щось обрали?
— Ні, дякую.
Стою і дивлюся перед собою, бо комок в горлі хоче вирватись назовні диким плачем.

Яка я нещасна. Варто лише здійснити дитячу мрію – і життя перед тобою, як на долонях.
Яка ж я знедолена. Чому Василь не цінував те, що я для нього робила? Де він зараз знайде жінку, яка буде допізна готувати для нього і прибирати? Не вірю, що знайде. Не вірю.
Дістаю свій старенький смартфон. Вмикаю. Цікаво, чи дзвонив. Чи переживає за мене?

Чотири пропущених з тієї миті, коли я в електричці вимкнула телефон, трішки викликають тривогу. А що він зробить? Я там, де він не знає. Я в безпеці.
«Чи надовго?» – гуде в голові.
Не хочу думати про те, що буде, коли я повернуся.
Найжахливіше з того, що було нещодавно – те, як Василь кинув мене об стіну, де я вдарилась головою і знепритомніла. Після цього він попросив у мене пробачення, але головний біль потім мучив ще понад місяць.

Якби я заслуговувала на таке ставлення… А так, з усіх сил стараюся бути кращою. До останнього сподіваюся, що все налагодиться. Не знаю, чи існує в природі надія без віри, але я її відчуваю.

Вечірній зимовий Львів огортає мене спокоєм і я поволі забуваю про власного чоловіка. Ілюмінації, які мене оточують, нібито штовхають в іншу реальність. Туди, де існує лише надія.
— Тобі щось сподобалось? — питає мене Тарас, коли ми виходимо з ярмарку і стаємо біля Оперного театру.
— Все, —  із захватом відповідаю.
Напевно, він помічає мій блиск в очах, бо його посміхаються мені у відповідь.

Хуртовина, яка вирувала лише кілька годин тому, стихає. Вся бруківка вкрита білим снігом і її продовжують притрушувати маленькі сніжинки з неба. Вони, як крихітні зіроньки, прикрашають всю цю святкову феєрію, створену людьми.
Ця особлива атмосфера загострює мої почуття. Хочеться їх звільнити і, нарешті, стати собою. Стати справжньою. Можливо, знову стати веселою Мілою, а не заклопотаною Людою.
 — Тарасе, — врешті, наважуюсь, — ти потрібен мені.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше