Мікрокод

1


Отож гра. Гра почалася з реєстрації, ага як і в онлайн іграшках. Тільки реєстрації дитини, тобто мене. І пішло поїхало. Друзі, що за спиною стають ворогами, вороги, з якими лишаємось друзями. Так, так, в мене завжди все на виворіт. Сильний, але тікаю від слабких, зате дориваюся до сильних. Якось так.

Пишу вірші про кохання, навіть не вірячи в просту любов. Дивак? – скажете ви. І ви зразу прямо в яблучко. Мене знає багато хто, але всі по різному. Чи то я такий різний, чи вдало мімікрую. А Бог його знає. Особисто про себе можу сказати лиш одне – лис Микита то про мене. В прямому і переносному. Так мене саме так і звати, а нікнейм Коректор. Це такий, мабуть, стан душі, чи що...

Отож із цього і почнемо, упустивши перші 19 рівнів, себто років життя. Там все просто і складно водночас, ну ви в курсі вже. А от на двадцятиріччя, награвшись видно в Сталкера і начитавшись про Чорнобиль, закортіло, кров з носа, побувати там. Відчути силу і грандіозність його величності Реактора номер чотири.

От хотілося відчути саме цю атмосферу і все. Єдине але, чомусь все дорого, шумно і безглуздо, якщо замовляти офіційні тури. Тому і шукав я ліві сайти, вільних сталкерів і так далі. І таки знайшов. Хоча краще, мабуть, і не шукав би. Але... Знову але, мабуть, вона просто кликала мене. Як в грі: „ Іді ко мнє, я віжу твойо желаніє!..” Хто грав той в курсі, ще той жахастик. Я звісно вухами нічого не чув, але дупа аж підгорала від бажання туди втрапити, та ще й нелегалом. Класика жанру.

Коротше списалися ми з Олегом, і вирішено було 26 квітня. Якраз роковини і все таке, символізм, та й годі.

Зустрілись ми на вокзалі в Києві, не помітити мене було дуже важко. Ніби теля, що вперше вийшло зі свого хліва. Як то кажуть: „Перший раз у перший клас”. Ледь не загубився. Добре є gps, з горем пополам знайшов станцію метро „Вокзальна”. Думав він звідти й вийде, але як би не так. Я аж підстрибнув з переляку, коли він підкрався.

— Ну ж і клієнт мені попався. Не мінжуйся, сталкер дитину не обідить.
— А нормально не можна? Так і до інфаркту не далеко.
— Готуйся, в Зоні і не таке буває, тим більше для таких, як ми, що гайками(не тими, що крутять а ті що гаї) і кущами. Ходімо в автівку, бо тут шумно.

І я поплентався за ним, а що лишалося робити. До речі автівка, ще та автівка. Це був допотопний УАЗ темно-зеленого кольору, і як годиться добряче побитий життям та ржавчиною. Як він тільки не розсипався дорогою. Видно коли його збирали, там завелась якась душа, котра дуже прагнула жити. Може взагалі в комплекті з заводу додавалися „Фіксики”. Але що б там не було, машина працювала, і навіть, як кажуть майстри, шептала своїм двигуном.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше