5

Але ж як неочікувано, той Сидорович, до речі справді Сидорович, з'явився. Буквально з-за кущів, спочатку з'явилась шапка вушанка, а потім і весь її власник разом з рушницею. „Ну от і нагулявся зоною”. – спало мені на думку, але Олег не виглядав збентеженим.

— Здоров, Сидорович, промовка про вовка, щойно згадували, не зовсім тебе, але... – Олег кивнув на мене, – знайомся, мій клієнт Микита.
— Все водиш їх, – Сидорович пожав мені руку і промовив, – Іван Сидорович, місцевий лісник.
— Тут ще й лісники є?
— Ліс є, то й лісник знайдеться. Тим більше за цим треба добре пильнувати, ще той ласий шматок. Дерева гарні, а радіація – для бізнесу її немає. Хіба німці перевіряють.
— Ой треба кому твій ліс...
— А ось будете йти побачите.
— Ходімо краще перекусимо, – показав Олег на чудом вцілілу будівлю і ми вирушили туди.

Будівля мало того, що мала гарний вигляд, то й в середині була, ніби тільки вчора її покинули. Навіть шибки були на місці. Звичайно всередині все було під шаром пилу, але все було на місцях. Пройшовши коридором зайшли до кухні.

— Це дім голови колгоспу. Точніше колишнього голови, колишнього колгоспу, – і вони з Сидоровичем засміялися.
— Так свого часу Царенко дійсно жив мов цар. До речі останнім звідси виселили, довго не вірив, що треба покидати „чесно” нажите. Ладно, то лірика, діставайте вже.

Ми дістали пляшку, кілька банок консерви та приступили до трапези. Випили чисто символічно, за знайомство, бо Івану Сидоровичу ще обхід робити, а нам ще йти. Тож перекусивши, розділились і пішли кожен своєю дорогою.

Хутір вже сховався за пагорбом, а мене все не полишала думка про надпис на пам'ятнику. Як так 31 лютого, невже колись дійсно був такий день, чи можливо не могли дізнатися точний час смерті, тому так написали. Скільки таємниць на цій грішній землі.

Ми вийшли з лісу. Точніше умовно ще був ліс, але вже лежав складеним обабіч дороги. Лісник таки мав рацію, ліс вирізають, не зважаючи на заборони. Що ж, хабарі ще ніхто не скасовував, хоча всі обіцяють.