Мікрокод

6


— Мда, нічого святого вже немає. Падлюки! – спересердя мовив Олег. — Минулого року ще був ліс, а тепер...
— Ну а що ласий шматок, спишуть на пожежу, як завжди. В нас то ліс згорає, то склади з боєприпасами, хіба ти не звик?
— До цього не звикати потрібно... Тут треба руки комусь... Ех... І підозрюю, що висаджувати його ніхто не буде.

Так і пішли далі, кожен думав про своє. Проминули ще кілька сіл, від яких лишилися лише напівзавалені ржаві таблички, вже й не прочитаєш назви. Так час, то таки невблаганний кат.

Так потихеньку добрели до сумнозвісного «кладовища техніки». Тут картина була схожою до лісної. Тобто безліч машин стояли з піднятими капотами, під котрими була пустота. Ні тобі двигунів, ні проводки. Все, що мало хоч якусь цінність повидирали.

— Ще лишилося тільки оце все переплавити й наробити дитячих колясок, – не витримав вже я.
— Та ні навряд, тут якісніший метал, ніж в тому шерпотребі.
— Може й так. Але ж...

«Детектор аномалій», він же радіометр, попискував, а іноді навіть відверто кричав. Тому довго ми тут не затримувалися і старалися не наближатися до героїв, що ржавіли.
Йшли швидко, бо крім радіації загрожував ще й патруль. Судячи з свіжих слідів і наїженої колії він тут таки частенько буває. Хоча можливо частіше все ж бувають тут мародери, але з останніми тим більше не виникало бажання бачитися.

Тож широким кроком ми пішли далі. Не скажу що швидко, але добралися таки до колись таємного військового містечка Чорнобиль 2.

Антени «Дуги» ще здалека манили та заодно були орієнтиром. І що скажу, «Радар» в грі й близько не стояв з цією монументальною конструкцією.
Здавалося, що вона здіймається, аж до хмар, і своєю величчю вона прямо таки давила, без всіх тих «псі-хвиль».

— Це ж треба, – я аж рота відкрив, не в силі вимовити всі емоції, що в цей час я переживав. 
— Це ти ще під нею не був, – підморгнув Олег, – Нічого зараз трохи відпочинемо і перекусимо он в тій будівлі, а потім підемо до неї.

Будівля була в жахливому стані. Колись обкладена плиткою, котра вже майже вся повідлущувалася, у вікнах гуляв протяг, а дверей майже ніде не було. Покинута будівля, що й сказати. Але попри все ще міцно стояла, хоча й пригнічувала своїм виглядом.

Так, як вже темніло, то вирішили заодно й відпочити тут. Вогонь палити не стали, а от сухий спирт став в пригоді. Розігріли нашу вечерю і вложилися у спальні мішки. Хороша до речі річ.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше