12

Тож ми зробили такий собі міні пікнік на березі ставка-охолоджувача. Перекусили й відправились у зворотному напрямку.

Поверталися, як справжні сталкери. Тобто іншим маршрутом. Спочатку звернули в Припʼять. Гарне місто... Було... Бо видно, що воно не просто місто-привид, воно ще й помирає. То там, то там були обвали будівель. Навіть школу не оминула ця участь.

Я йшов і думав, дійсно не вистачає лише екзоскелета, гаусгана і фн-2000. І можна бродити в пошуках артефактів. Хоча, трохи планування реальної Прип'яті відрізнялося від ігрової, та й обмежень не було, як і аномалій.

— Ми гуляли Прип'яттю,
Вітер гуляв шибками,
Виселили миттю,
Та ще й з ошибками... — пробубнів я собі під ніс.
— Тихо на вулиці, чисто в квартирі
Спасибі реактору номер чотирі, – підтримав Олег.
— Та ну його, таке місто коту під хвіст,  – я дійсно почувався пригніченим, від цього виду. – Скільки скалічених доль. Скільки викинуто грошей на вітер і нібито з-за якоїсь помилки, чи збігу помилок. Не вірю я в такі збіги.

Але хто я, щоб судити, тим більше нічого вже не повернеш. Бо, як почати міняти історію, то... Хтозна-що буде, тим більше це не можливо.

Не може людство по інакшому. Спочатку ми ламаємо, а лише потім переглядаємо інструкцію, якщо вона є. А як немає, то косячимо вже на повну. Тим більше Чорнобиль не єдина катастрофа такого плану, але зі значущих хіба Фукусіма переплюне. І то... Хоч там вибухнув не один єдиний реактор, але в новинах повідомляли, що відчужені лишилися лише десять кілометрів, а не як тут цілих тридцять. Хоча то швидше в японців землі не багато, а наші раз за разом підіймають питання про продаж її.

Отак в роздумах ми й підійшли до хуторка, який колись був певне селом, а може навіть селищем, але нині... Нині – це з десяток хат, і головне з кількох димарів йшов дим. Невже тут живуть? І дійсно двори мали охайний вигляд.

З одного з таких вийшла бабця.

— Турісти? – мовила вона з посмішкою
— Типу того. А ви що тут живете? – здивовано дивився на стареньку я.
— Мусимо якось виживать, а куди діватися, тут хоч на батьківщині, як пересилили, так боліла, шо думала помру вже. Родичів там в мене не було, та й рішила, шо ліпше на рідній землі помірать буду. Отак вернулася сюда, та й вже не перший десяток тута.
— А як же радіація? – все дивувався я.
— А де вона? Ти її видиш? От і я не вижу, так і живемо тут потихеньку, та ладно разговори разговарівать, заходьте перекусите, та й мені компанія буде.