***

Тож я поспішив на платформу. Поїзд якраз підійшов з парку. Я попрямував до свого „щасливого” вагону номер тринадцять. Ба більше, в мене ще й місце відповідне було.

Я зайняв місце, кинув ранець під лаву і задумано дивився в вікно. Як завжди „кришталево-чисте”. Як раптом в купе зайшла вона. Ви вірите в кохання з першого погляду, а з першого слова? Ні? Я теж не вірив. Але...

— Привіт, – мовила вона, а її голос був, неначе то сам янгол промовив, щобільше, до її вигляду не вистачало, хіба що янгольських крил. –  Я Наташа, вам далеко?
— Привіт. Я Микита. До Сміли, (ім. Т. Г. Шевченка).
— О мені туди ж. Це ж треба земляки...

І вона говорила і говорила, а я милувався, ніби щебетом весняних птахів... Вся моя мандрівка відійшла на задній план, я слухав її. Ми говорили та сміялися. Ніби все життя були знайомі. Хоча жили, в одному місті, але геть в різних його частинах.

Так і минули ті три години дороги. Ніби мить, чудово коли трапляються такі зустрічі. Я допоміг винести її валізу, але розставатися геть не хотілося.

— Що ж, як нам поки в різні боки, то хоч давай пізніше зустрінемось, – не вгавав, я надіючись, що її серце вільне.
— Нема питань записуй, – мовила вона, – нуль, шість, три... – Ой моя „тридцятка”, бувай, подзвониш, – І вона чмокнула мене в, вже три дні, як не голену щоку, – Ти мені сподобався, Микито.

Вона забігла в маршрутку і помахала на прощання, а я не міг відвести від неї погляд. Зрештою автобус повернув вліво і сховався за будівлею. А я стояв і дивився.

Вічно дивитися сенсу не було, тому я перейшов до запису номеру. „Та ну на... — мене аж телепнуло ніби ударом струму, бо в руках був не просто смартфон, а таки консоль керування, – Не може бути. Отже, це все реально?”

Дякую, що прочитали це невеличке оповідання. На жаль багато не зміг розповісти з-за стислості(й так ліміт дещо перевищив). Пізніше(а може і вже) планую написати продовження. Дякую вам за увагу до твору. Надіюся він вам сподобався. Зірочки й будь-які коменти, навіть критичні вітаються.