Розділ 12

     Я не змогла ступити ні кроку з місця та все вдивлялася в сад, намагаючись розгледіти новоприбулих.

-    Софіє,- одразу кинулася бігти одна з них, як тільки побачила мене. А за нею одразу ж інша.

-    Кортні, Елі. Я так рада бачити вас тут,- моє обличчя миттю осяяла щаслива посмішка, але вона раптово змеркла, коли я пригадала, що нас чекає попереду.

-    В тебе щось сталося?- одночасно запитали вони, зрозумівши все по моєму обличчю.

     Я швидко розповіла дівчатам увесь стан справ. Емоції на обличчях подруг змінювалися щосекунди.

-    Ми підемо з тобою хоч на край світу,- одразу промовила Кортні.- Але, що буде з тобою? Ти ж говориш, що якщо ми не ті, хто потрібен, то ти ніколи не зможеш стати королевою.

-    Не хвилюйтеся за мене. Думаю, все буде добре,- скривилася я у подобі посмішки.

-    Але ж….- почала було Елі.

-    Ніяких але. Я маю це зробити. Ніколи й нікому не дозволю зашкодити моєму королівству й підданим. Хоча й мені це в новинку, але я ладна на все заради них.

     Після цих слів ми вирушили до головного замку. Всі хвилювалися просто страшенно, тому ніхто не зронив з вуст ні слова. Каракал йшов трішки попереду. Я відчувала, як він турбується про мене. Через кожні п’ять метрів, велична тварина повертала голову в мою сторону, щоб переконатися, що зі мною все добре. Було дуже приємно, але знала, що, більше всього, вже ніколи не побачу Феліная.

     Самотня сльозинка скотилася по обличчю. Я швидким помахом руки стерла її, щоб ніхто цього не побачив та продовжила йти. До замку залишалися лічені метри.

     Ми з дівчатами переглянулися між собою. Так не хотілося ступати в невідомість, але я мусила. Взявшись за руки, ми одночасно зробили три доленосні кроки, від яких залежало наше майбутнє.

-    Ну ось і все,- подумала я, заплющуючи очі.