Моє ім'я Весна

Глава 30

       Через три місяці після приїзду до США, я нарешті втягнулась. Звикла до мовлення, до цін, які вказані без податку. А ще звикла до людей, які мене оточують. Між нами з Денісом щось відбувається, поки сама не можу сказати точно, що. Ми часто гуляємо, ходимо в кіно та на вистави.

    Він запросив мене до своїх рідних на день Подяки, я відмовилась, адже Зоряна теж лишається в штатах, а хлопець взяв і запросив її. Спочатку думала, що ми летимо до Каліфорнії й коли промоніторила ціни на літак, ще й у святковий період, то хотіла знову відмовитись. Та виявилось, нещодавно його батьки переїхали в Джерсі-Сіті й ми рушимо туди машиною.

     Кілька тижнів тому, я нарешті відшукала Костю. Він сказав, що зв'яжеться зі мною, коли зможе розповісти все більш детально й от вчора він написав, що буде сьогодні ввечері у Вашингтоні.

    Вдень я відвідала всі свої пари, повернулась в гуртожиток аби перевдягнутись, коли мені прийшло смс з місцем зустрічі. Їхати було страшнувато, сорок хвилин на метро. Я ще ні разу не була в цій частині міста, що правда мені особливо й часу немає. А зараз нарешті побачила Капітолій, бо зустрічаємось ми коло монументу Миру.

     Впізнала його одразу, високий та міцний брюнет, з яскраво-синіми очима. Так схожий зі своїми сестрами та братом. Та він все ж здивував мене, бо йшов за руку з дівчиною. Симпатична мулатка, із зачесаним згори хвостом, в теплій довгій сукні, що сидить по фігурі та шкірянці.

 

–Привіт. Радий бачити тебе!– хлопець обійняв мене, а тоді взяв за талію свою супутницю і представив.– Познайомся, це Мейбл.

–Привіт. Мене звати Ві.– я простягнула руку і вона її потисла.

–Я пропоную прогулятись.– Костя показав в сторону скверу.– Та знайти якийсь заклад.

 

       По дорозі ми розмовляли. Виявилось, що Мейб — дружина Кості. Вони познайомились в Сан-Франциско, в будинку, де хлопець працював. Вона приходила в гості до дружини боса, загубила свою сережку в саду, а він допоміг знайти. Вона каже, що одразу закохалася в такого великого і симпатичного хлопця. А Костя каже, що не смів навіть подумати про неї, адже він нелегал.

      Точніше, він таким являвся. Шість місяців тому, вони почали шукати вихід з положення, щоб одружитись і при цьому його не депортували додому. Вона оплатила його дворічне навчання в коледжі, йому дали студентську візу. Тоді вони розписались і наразі чекають синочка. Як я одразу не помітила маленький животик, що ховався за грубою в'язкою сукні?

      Ми зайшли перекусити в кафе азійськоїфьюжин-кухні. Страви нагадали мені ту зустріч з Матвієм, коли він відвів мене у свій улюблений заклад. Я з разу в раз повертаюсь до думок про нього. Мене це страшенно злить. Стараюсь забити голову навчанням, Денісом і додатковими зайняттями, але кожен раз щось нагадує про нього. Особливо коли проходжу повз баскетбольний майданчик.


–Вибачте, я мушу відійти.– сказала Мейбл, тримаючись за животик. 

–Ти ж одружився не через візу, правда? Чому ти нічого не сказав своїм?– він дивиться на неї закоханно, але це питання мене все одно бентежить. 

–Спочатку я про це подумав.– хлопець опустив очі.– Я одразу помітив, що подобаюсь їй, вона поїдала мене очима, поки я підстригав кущі бересклету. Потім перша зустріч і я розумію, що цікавлю її не лише в фізичному плані. Тоді зародилася думка про одруження.

–Вона знає про це?– я б не хотіла бовкнути зайвого при ній чи розповісти Ані.

–Так, я зізнався на третьому побаченні. Тоді я вже й сам почав закохуватись і вирішив сказати чесно.– він посміхнувся одним кутиком.– Думала вона розлютиться, дасть мені ляпаса. 

–А вона що?

–Затягла мене в ліжко.– він посміхався, згадуючи той момент.– Сказала, що моя чесність підкупає.

–Я рада, що ви кохаєте один одного і ця дитинка бажана. 

–Ще яка бажана, я хотів одразу зробити малюка та мене могли депортувати в будь-який момент, тому я погодився на навчання. Мені неприємно, що його оплатила вона. Але сподіваюсь вивчусь і отримаю хорошу роботу, працюючи чорноробочим я завів купу корисних зв'язків. Май на увазі, в Америці це надважливо. 
 

    Мейбл повернулася і ми розрахувались за вечерю. Вони поїхали далі, до бабусі дівчини, яка живе недалеко в Александрії. Ми зробили кілька фото, які я відправлю Ані. А також хлопець пообіцяв подзвонити особисто їм, як тільки вони доберуться до родичів.

      В нашій кімнаті сиділи Габріель з Дереком. Він завжди приносить якісь смаколики, от і зараз приніс суші. Він частенько балує її, проводить з нею час. Не розумію чого він тягне і не зізнається в коханні, сліпий лише не побачить його почуттів.

 

–Привіт.– сказав хлопець.– Я, мабуть піду.

–Ні-ні, все гаразд! Я зараз зберу речі й піду. Ми їдемо до батьків Деніса.

–Класно, а в мене не виходить поїхати до своїх.– з сумом сказала сусідка.– Буду вдома на Різдво. 

–А ти, Дереку?– я помітила, що хлопець розмірковує, тому спитала.

–Я теж, мабуть, зостанусь. Якби батьки хотіли мене бачити, подзвонила б.

–То ви святкуватимете разом?– ще підштовхнула цих двох.

–Якщо ти не маєш планів,– сказав Дерек, дивлячись на подругу.

 

          У дверях з'явився Деніс. Вдягнутий сіре пальто-піджак, під колір очей та чорну водолазку під низом, хлопець виглядає стильно та невимушено. Я опускаю свій погляд на білі кросівки, в яких досі ходжу і розумію, що мушу переодягнутись.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше