Моє нанораймо

-37-

На вулиці знову здійнявся вітер. Він зривав рясний цвіт з дерев, розсипаючи його по зеленій траві, перетворюючи при цьому землю на біле полотно.

Ми бігли до склепу, щоб встигнути дістати раритети зі схову, так як не були впевнені, що мене кудись відпустять після зустрічі з батьком.

Так, наразі в нас ще не було кулона, який швидше за все зберігала в себе тітка Агата, але я була впевнена, що перевірити її кімнату можна буде й після розмови з Олександром Громом, а от вийти на вулицю без охорони буде проблематичніше.

Іванка пішла шукати Віктора, щоб повернути йому ключі від підвалу і обіцяла після цього занести рукопис, який теж забрала з собою, до моєї кімнати.

Вже біля самого склепу ми помітили примару, яка, ледь коливаючись, висіла над сходинками. Я вже наче звикла до того, як виглядає Віра зараз, але в поєднанні з негодою, яка привела в рух все навкруги: ламаючи гілля дерев, розкидаючи білосніжний та рожевий цвіт по землі, і завиваючи при цьому на всі голоси… прозора фігура привида, яка здавалася практично нерухомою в цьому активному хаосі, дуже чітко нагадувала про розмежування світу живих та мертвих, що викликало неприємні відчуття та тривогу.

- Ви її знайшли, - прошелестіла Віра, починаючи сильніше світитися.

- Так, монета в нас, але ваш кулон ми ще не забрали, - кивнув Дмитро, наближаючись до привида.

- Без речі, яка мене прив’язала, ви не зможете мене звільнити, - сумно відповіла примара.

- Бабусю, ми знаємо в кого кулон, ми його знайдемо, - сказала я, витягуючи ключ від склепу. - Зараз потрібно забрати книгу, щоб прочитати закляття-відв’язку і знайти необхідні інгредієнти.

Віра кивнула і промайнула крізь двері в склеп.

- Ех, нам би так, - хмикнув Іван із захопленням спостерігаючи за моєю прапрабабусею.

- Ні, краще ніколи не вміти такого, - я заперечливо хитнула головою, побачивши, що двері знову самі відчинилися і ключ виявився непотрібним. - Ти ж розумієш, що зможеш отримати здібності привида лише після смерті, якщо через щось не зможеш піти на переродження. Воно тобі треба?

- Хм, дійсно, - Багряний сіпнув плечем, наче відганяючи неприємні відчуття, які викликали мої слова. - Помирати не хочеться, та й бути прив'язаним до чогось після смерті, наче собака на ланцюгу, теж невелика радість.

Я слабко посміхнулася своєму співрозмовнику і пішла за Деміаном до склепу.

Віра літала над столом для прощання, постійно повертаючись до плити з малюнком.

Хлопці перезирнулися і відступили, звільняючи мені дорогу до сховку.

Я витягнула монету і присіла, намагаючись розгледіти малюнок краще, щоб визначити куди прикласти цей незвичний ключ.

Видно було досить погано, світло розливалося лише від прозорого тіла моєї прапрабабусі, але мені здавалось нетактовним просити її підлетіти ближче, щоб зіграти роль ліхтарика, тому я почала обережно водити рукою по холодній поверхні, намагаючись знайти заглиблення.

Через секунду мій маневр виправдав себе і я відчула, що центральна сфера, до якої тулилися півмісяці, якраз і є заглибленням, в яке може підійти монета затиснута в моїй руці.

Видихнувши, я обережно приклала ключ до ямки і завмерла, очікуючи на результат.

Спочатку нічого не відбувалося і я навіть встигла подумати, що приклала монету іншим боком, але тут ми почули тихе поклацування. Вбудований механізм щось запустив.

- Відійди!, - несподівано закричала Віра, певно згадавши про щось небезпечне для мене.

Я не встигла відреагувати на її крик і лише здивовано повернула голову до примари. В цей самий момент, Дмитро не задумуючись над причиною крику привида, кинувся вперед, відтягуючи мене в польоті від сховку.

Ми ще навіть не впали на землю, як я побачила, що масивна плита, за якою має знаходитися книга, починає падати на те саме місце, де я сиділа секунду тому. Здавалося, що час сповільнився… я так чітко бачила здивоване обличчя Івана, свою прапрабабусю, яка простягнула руки вперед, наче намагаючись дистанційно втримати плиту-каменюку, що вже майже досягнула землі.

Мить... і час почав пришвидшуватися, все знову пішло в звичному темпі, а ми з Дмитром впали на підлогу… одночасно з цим, неподалік від нас, впала плита, розбиваючись на декілька шматків.

- Дідько, ти мене колись таки доконаєш, - прохрипів Грей, який явно боляче вдарився об камінь. Я при цьому майже не постраждала, так як чоловік згрупувався таким чином, що я майже повністю приземлилася на нього.

- Вибач, сильно болить?, - я перевернулася, щоб поглянути в обличчя брюнета і впевнитися, що він не має явних ушкоджень.

- Я думаю, якщо ти злізеш з мене і дозволиш стати на ноги, то буде трішечки краще, - з кривою посмішкою на обличчі, хмикнув Деміан.

- Ой, - я почала сповзати на землю і відчула як Іван підхопив мене під руку, допомагаючи піднятися.

- Хороша реакція, я навіть не зорієнтувався що і до чого, а ти вже летів вперед, - хмикнув Багряний, простягаючи руку Грею.

- Так, дякую. Я вже просто зрозумів, що з Алекс потрібно бути готовим до чого завгодно в будь-який момент і підсвідомо очікував на якусь каверзу, - кивнув Дмитро і подивився на мене. - Ти як?

- Все гаразд, дякую, - я підійшла до чоловіка і обережно поцілувала його.

- Книга, - позаду нас слабко пролунав голос моєї прапрабабусі.

- Що це з нею?, - рудий здивовано подивився на примару, яка світилася значно слабше, ніж на початку нашої зустрічі.

- Мені здається, що вона сповільнила падіння плити, - задумливо сказала я, повертаючись до сховку. - Я все бачила, наче в якійсь густій субстанції.

- Час... потрібно було розмежувати час в двох точках простору. На це пішла енергія, - прошелестіла Віра. - Я забула про плиту... вибач... ти ледь не загинула.

- Але все гаразд, ти і Деміан мене врятували, дякую, - я слабко посміхнулася, розглядаючи куски каменю під ногами.

- Давай я, - Дмитро відсунув мене в сторону і нахилився вниз, заглиблюючись по пояс в утворену діру.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше