Складні моменти

Сниться сон...

"Я заходжу  до свого класу за партою сидить Назар. Я одразу хотіла розвернутися і піти кудись але мене зупинив голос:

Марино! - вигукнув Назар- зачекай,давай сходимо на дах, мені потрібно дещо сказати.

Добре.- а в думках "Чому я? Чому наодинці? Що він хоче мені сказати?"

Ідучи на верх школи я йшла по сходах і моя нога посковзнулася і я покотилася до низу. Обертаючись в мою сторону Назар швидко підбіг до мене і почав перевіряти чи я дихаю. Він взяв мене на руки і побачив,що на землі,де була моя голова щось мокре- це була кров.

Марино.. я..я.ж тебе кохаю!- промовив Назар тримаючи мене на руках і швидко спустився донизу.

Йому на зустріч йшов наш класний керівник,він спочатку не зрозумів що відбувається, а потім швидко підбіг і почав шукати телефон в своїй кишені. Швидка приїхала дуже швидко і мене завезли в середину машини і Назар зайшов разом зі мною тримаючи мене за руку. Мене привезли в палату,здається 27. Мені до лиця лікарі причепили маску і трубоку."- це здавалося все таким справжнім,як будь-то уривок із мого минулого, або ж навіть із майбутнього.. Я прокинулась,підійшла до дзеркала і помітила що все моє лице і шия мокрі. Я вмилася і не могла ніяк забути свій сон. В голові крутились слова " Чому він приснився?" За сніданком я була дуже розсіяною в чай замість цукру насипалас сіль,випивши ковток,я одразу прийшла на цей світ і трішки відійшла від своїх думок.З Назаром я теж вела себе дуже дивно. Ми йдемо йдемо,як Назар зупиняєть,а я не помічаючи цього продовжую крокувати тому,що в голові був лише сон. Я помітила,що ніхто не тримає руки,обертаюсь,а Назар стоїть ззаду.

-Чому ти там стоїш? Іди до мене.- розправила я роки в різні сторони.

-Марино,що з тобою? Ти сьогодні якась сама не своя.- підійшовши до мене він обійняв.

-Гааа чому я себе так веду…-не хотіла йому розповідати цей сон,але і неправду казати не хотілось.- Сьогодні мені приснився поганий та дуже дивний сон.

-Ти ж розповіси мені його..??

-Авжеж.- якось невпевнено я відповіла.

 Ми зайшли до школи,а саме до шкафчиків,взяли те,що потрібно і попрямували до класу. Сіли за останню парту біля вікна і чекали дзвінка,тримаючись за руки. 

-Сьогодні ми ж зустрінемось на нашому місці?- посміхаючись запитав.

-Так,давай це буде нашою традицією кожного вечора приходити туди.- вдивлялась  я в його очі.

-Добре,мені ця ідея подобається.

Ось продзвенів дзвінок і ми поринули всі у навчання. Вже пройшло два уроки і я з Назаром пішли в їдальню. На полуденок в нас було печиво і компот. Ми сіли біля вікна і дивилися один на одного.

-До речі,я ще ненавиджу ізюм.- спонтанно сказав Назар.-просто я подивився на печиво і згадав.

-Добре, буду знати.-і почали їсти.

Ми поїли і Назар запропонував піти на дах,я одразу чомусь згадала сон. Але незважаючи на це, я взяла Назара за руку і ми пішли. Відкривши двері,які ведуть на дах, я побачила красивий вид.  

-Чому ми сюди прийшли?

-Просто хотів тобі показати,своє таємне місце. Тут я буваю коли сумно,або ж коли хочу побути наодинці.

-Хмм,цікаво, якщо що тепер тобі не буде сумно,адже я тепер буду піднімати настрій.

-Авжеж,я в тобі не сумніваюсь.-посміхнувшись Назар мене обійняв ззаду. Простоявши в обіймах приблизно п'ять хвилин продзвенів дзвінок і ми пішли на урок. 

Ось всі вже уроки закінчилися,як до мене звонить телефон, це був  дядько Кален.

-Марино,тітка попала в лікарню,тому мене сьогодні не буде вдома. І попередь Лілю, я не хотів їй казати. Як приїду все розповім. Все кладу трубку. Гарно провести час.

-Добре,не переживайте.- я була і повному шоці та розчаруванні.. 

-Щось сталось?- здивовано глянув на мене Назар.

-Так.. тітка попала в лікарню.

-Це щось серйозне?

-Не знаю? Дядько сказав,що приїде і все розповість.

-Ясно. Ну що ж пішли.

• В голові думки" Що ж могло статися з тіткою?" Дійшовши до своїх воріт Назар мене сильно обійняв і ми розійшлися по домівках. Зайшовши в свою кімнату в мене в голові крутились різні думки "Сьогодні якийсь день,не такий як всі..  До чого цей сон,але ж це просто сон,мені не варто так хвилюватись через такі дрібниці!
• 
  Обмірковуючи все це,я не помітила як заснула. З того моменту пройшло дві години,як до мене дзвонить телефон.

-Марино,вибач,але ми не зможемо сьогодні зустрітися,тому що я з батькам їдемо до стоматолога, я геть забув.- вибачався Назар.

-Добре,але як приїдеш, зателефонуй мені добре.- з просоня говорила.

-Добре,бувай.

-Бувай.- поклала телефон на тумбу і почула,що хтось прийшов. Я спустилася на низ-це була Ліля.

-Привіт,Марино,а де батьки?- роззувалася Ліля.

-Привіт,тут така справа,тітка потрапила до лікарні. Дядько Кален з нею зараз.

-В якій вони лікарні,я їду туди -Ліля почала назад взуватися.

-Ліль,не потрібно їхати з тіткою нічого серйозного.-намагалась я зупинити Лілю.

-Нічого серйозного… нічого серйозного… да ти тут в цій сім'ї ніхто, тебе ми взяли лише через те що, мама і тато наполягли, нічого серйозного…-Ліля підняла свій голос.- ти нічого не знаєш..адже в моєї мами.. в моєї любої мами.. нещодавно виявили рак кісток.-Ліля сіла я почала гірко плакати. Я до неї підійшла і обняла.

-Не плач…- не знала що,ще можна сказати і які,взагалі слова підібрати. Я думала,що в цій сім'ї панує затишок і гармонія,між людьми,які тут живуть,а насправді Ліля і всі інші відчувала біль весь цей час,яку я не встигла навіть помітити. Також я не  ображалася на слова,сказані Лільою,адже це-осадок тої болі,яку інколи потрібно випустити на волю. Я розумію почуття Лілі,адже те саме відчувала,коли втратила батьків. Печаль,смуток, розчарування,не впевненість в собі і своїх силах,образу,біль,пустоту..

Я принесла Лілі води і завела її до кімнати.

-Ти вибач мене,зате що я тобі наговорила..-промовила  Ліля.

-Я не ображаюсь!

-Я дякую тобі, що після моїх слів,ти не покинула,а підтримала мене в такий важкий момент.