Це кінець..

Думала про те, як міг приснитись сон,а потім відбутися насправді. Довго обмірковуючи, я згадала як мені мама розповідала, що їй у такому самому віці, як я зараз, почали снитися сни, які згодом відбувалися в реальному житті. І дійсно все сходилось. Я вирішила зателефонувати Назарові і розповісти.. Коли він підняв слухавку,голос був не дуже.

-Щось трапилось?- відразу спитала я.

-Ні, просто недавно проснувся.

-Ясно.. часом це не я тебе розбудила?

-Ні..

-Добре,ми можемо зустрітись? Я хочу тобі дещо розповісти..

- Так! Тоді зустрічаємося через п'ятнадцять хвилин біля воріт.

За цей час я встигла поправити макіяж, переодягнутися і вийти до віріт.

Як тільки він вийшов я одразу пішла до нього обійнятися.

-Скучала?

-Авжеж. Так.. чого я тебе покликала!? Пішли до джерела по дорозі я тобі розповім.-ось ми вже почали йти і я почала.. Розповівши йому все, очікувала на запитання,але Назар нічого не запитував. Ми вже дійшли до джерела,дорогою помітила,що Назар веде себе трішки дивно.. Ось ми вже сіли на лавочку,і Назар мене поцілував. Ми взялися за руки і сиділи один біля одного. Я хотіла погладити його щоку і відчула,що в нього гарячка. 

-Як ти себе почуваєш?- одразу запитала я в Назар тримаючи руку на його лобі.

-Не дуже добре!

-Тоді чому ти пішов,якщо тобі погано? Пішли..пішли..і тут він впав в обморок. Я розпанікувалася і не знала,що робити. Але оговтавшись я викликала швидку..зняла з голови шапку накидала всередину снігу і приклала до його лоба. 

Ось вже приїхала швидка, Назара швидко занесли в середину авто,їхала я з ним,не відпускаючи руки.  

Ми вже в лікарні,йому поставили крапельницю і дали якісь лікарства. Я сиділа весь час біля нього і тримала його руку. 

Приблизно через дві години подзвонив телефон і розбудив мене і Назара,я підняла слухавку,це була- тітка.

-Ти де? Вже сьома вечора,а тебе ще досі нема.- схвильованим голосом заговорила тітка.

-Я в лікарні..

-Як..?

-Назарові погано стало. Тому ми тут.- Назар прислухався до того як я говорила з тіткою. І тут до нас заходить лікар,і каже:

-Можна вас на хвилинку. В  мене для вас є погана новина. Ви йому хто сестра,дівчина..?

-Дівчина.

-Ми у пацієнта взяли кров і виявили..в нього..рак.

-Як..? Можливо.. це якась помилка??!-І почала плакати. 

-Помилки ніякої не може бути тому.. прийміть це..-сказав лікар.

- І.. скільки..скільки йому залишилося.?

-Два місяці!

Почала гірко плакати,доНазара я не підходила приблизно десять хвилин,до поки він до мене не підійшов.

-Чому ти плачеш?- запитав Назар. Я продовжувала мовчати і плакати притулившись до нього.

-В тебе часто кружилась голова?-сказала я крізь сльози.

-Ну да частенько щось,а що? Ти краще скажи мені чому ти плачеш.

-Назар… в тебе.. в тебе.. рак.

-Щоо? Такого не може бути!

-Я теж так думала,але.. це правда.- говорила я крізь сльози. Назар сів біля мене і почав заспокоювати мене.

-І скільки мені залишилось?

-Два місяці.. Ти розумієш,що я тебе вже більше ніколи не побачу.. 

-В нас ще є два місяці,це достатньо багато часу,щоб бачитися.

-Ти розумієш,що ти помреш!-вже не своїм голосом промовила я.

Про це розповіли батькам Назар,і тітці з дядьком. Всі були дуже шоковані,але стримувалися,тому,що не хотіли показувати Назарові настільки вони сумні та розчаровані. Також Назар почав забувати деяких людей… Коли ми гуляли до нас під'їхала машина, всередині були його батьки і він подивився на них і спитав хто це такі?. Його мама стримувала сльози і це було видно,як на мене..А наших однокласників взагалі не пам'ятає.. Вони всі дуже обережно до нього ставилися,адже знали цю всю ситуацію. Коли дізналися про це всі були шоковані,адже ніхто такого повороту не очікував,дуже важко зараз про це розповідати але..