Нічний переляк, маленьке янголя і святий Себастьян

Життя йшло як звикле.

Підйом о шостій, заняття з тренером по кікбоксингу, обливання, масаж,  поїздка на зйомки, гримування, зачіска до кожного образу,  перевдягання, 15 хвилин сніданок, продовження зйомок, масаж ніг і відпочинок, зо хвилин обід, потім позування до закінчення всіх запланованих сцен, масаж ніг і рук, поїздка додому.

Там у холодильнику зелені хрустики. 

Ванна чи душ?

Душ, бо ще засну у ванні й втону, от буде ідіотська смерть на злеті до нового життя.

Перед сном пара хвилин на одну з тих книг, що залишив містер всезнайка. 

Будь-яку з  пакунка. Треба з чогось починати.

Противна на доторк глянцева обкладинка вислизала з рук.

А потім книга впала на підлогу. Я впустила її з переляку, бо на обкладинці було чорно-біле фото в’язнів концтабору часів другої світової війни.

Жахливе видовище. Явно не це треба дивитись на ніч.

Ідіот. Міг би й попередити.

Перевернула книгу назвою донизу, щоб не бачити тих облич, поклала назад у пакет.

Треба спати нарешті. Причому без чарівних таблеток. 

Холодна маска для сну на очі. Зараз прийде сон, я так стомилася.

Але щось не дає заснути. Якийсь тривожний дзвіночок над вухом.

Треба, мабуть, порахувати й зробити дихальну гімнастику.

На числі 28 перед очима намалювався величезний календар з моїми образами, що висить на вході в дім, навпроти дзеркала.

Відкрила очі й зразу примружила від жаху. 

Зняла маску й босоніж  пройшла до самого входу. Присвітила собі смартом.

Так і є. Півтора місяця пройшло з останніх критичних днів. І ніякого ПМС. Ніяких набряків, перепадів настрою і всього подібного.

Не дуже розуміючи, що роблю, натиснула в смарті на авку Жана.

Дзвінки протяжно гуділи. Мій любий не відповідав.

Напевне спить, може ще й вушні затички використав. Бо у нього вдома  не так тихо, як тут. А сон у нього дуже чутливий.

Лячно. Як тепер бути?

Піднялася на кухню. Дістала пляшечку Віші з холодильника. Надпила.

Стало ще холодніше й неприємніше.

Знову натиснула на іконку з Жаном.

На цей раз він відповів.

Голос зовсім не заспаний, але невдоволений.

- Що трапилося - пожежа, повінь, у твою спальню залетів метеорит, мон амі?

- У мене на пів місяця затримка. Як так, ми ж береглися?

- Спокійно. Завтра повезу тебе на обстеження до свого лікаря. Тільки б папараці не пронюхали. Не хвилюйся, все владнаємо.

- Що тут уже можна владнати, Жане? 

- Все можна владнати. Не хвилюйся, іди спати й нічим не переймайся.

Але я звісно переймалася й залишок ночі просиділа на підвіконні, обнявши коліна тремтячими руками  й споглядаючи на безжурні зорі.

Падре, мій сповідник, проти абортів категорично.  Я проти дітей - теж категорично. Це безвихідна ситуація.

Але прийшов ранок, приїхав мій коханий, ми доїхали на обстеження, і все виявилося не так жахливо.

Ніякої вагітності нема.

Просто у мене через трохи недостатню для мого зросту вагу припинилася діяльність якихось гормонів. І місячних не буде, поки я ту вагу не наберу.

Хух. Яке полегшення. Нащо  мені ті місячні, від них тільки перепади настрою та набряки.

А Жан  мав рацію, як завжди. Не треба нервувати й  перейматися завчасно. Не виспалася знову. Шкіра бліда й наче трохи суха..

Щоб я остаточно заспокоїлася, коханий відвіз мене до салону, а там мої любі дівчата-косметологи взялися за мене серйозно.

Вони вправно працювали з апаратами й щебетали так невимушено й мило. що мій страх випарувався уже за кілька хвилин.

І після двох годин СПА я знову була, як новенька.

Жан, щоб остаточно зняти стрес і створити більш невимушену атмосферу, запросив мене, адвоката і містера письменника на маленьке паті у себе в бунгало.  Нічого не робитимемо, максимум я щось приготую, мене познімає Жан, будемо купатися й розслаблятися.  І ні слова про бізнес.

Я зраділа, мов дитина, від цих неочікуваних канікул.

Тільки отой книголюб нащо? Як згадаю ту обкладинку, брр…

А там іще книги є. І всі про нещастя, страхіття й усяке горе.

І це я повинна читати?

Звісно він не просто так їх приніс, не подражнитися ж з мого вигляду? 

Я ж не просто так тримаю цю вагу. На фото і в кіно все здається на два розміри більше, ніж насправді. Тому мені треба бути на два розміри менше. Що тут незрозумілого? Просто робота. Її треба робити на совість.

А він так перелякав тим фото. Ми ж тільки налагодили спілкування. Тільки-но я його стала терпіти без особливих зусиль. 

Тепер знову треба буде стримуватись і глибоко дихати, щоб не злитися.

Який тоді відпочинок?

Та все ж день на пляжі, серед друзів. І посеред тижня не треба нічого робити.  Це справжнє свято.

Про це я думала крізь сон, поки Жан віз мене до свого холостяцького бунгало,  де колись ми з ним були вперше разом. 

Можливо від безсонної ночі й пережитого відчаю  мені зараз згадувалось щось не те, що я завжди пам’ятала про той день. Не те, яким мій Жан був обережним і ніжним, не наші обійми в океані й мрії про майбутнє.

А те, що тоді теж не спалося всю ніч. Від щастя.

Тільки  Жан заснув здається раніше, ніж я повністю пережила оргазм. 

Знаєте, я не дуже чутлива до любощів. І сама зараз віддам перевагу доброму сну перед оргазмом. І я ж не була незайманою тоді. 

Але те, що моє щастя довелося переживати на самоті, чомусь зараз пригадалося й  додало гіркого абсенту у той рожевий солодкий сироп, що я звикла відчувати на язиці завжди, коли пригадую наш перший раз.

Ну може так мені судилося - все найважливіше й найстрашніше переживати на самоті?

Це і смерть матері, і страх на перших кастингах, і біль після тренувань, і постійний голод,  і перше щастя першої любові, і сьогоднішній нічний жах.

Така в мене, виходить, доля.

Багато дала, а з мене за це  бере тільки оте дивне відчуття самотності.