Куди ми повертаємось - у дім чи додому?

Сказати, що після чудесного  порятунку від ураганів та дієти з печива й води все пішло на краще - то трохи перебільшити. Або не трохи.

Але був не тільки жах від звістки що мене поховали, а попіл розвіяли над океаном.

Першою перемогою над відчаєм стали документи на мій виїзд. Ну ви ж пам'ятаєте - офіційно мене давно викреслили зі списків живих. Дуже химерне відчуття, скажу я вам, коли ти є,  й одночасно тебе немає.

Але адвокат на щось натиснув,  щось підписав, бюрократична машина заскрипіла й завертілася.

І ми втрьох нарешті змогли повернутися з цієї химерної відпустки.

Втрьох - тому що адвокат зробив свою справу й відбув. А Мері відмовилася летіти без мене, ну і Себастьян  не міг відбути без дочки.

І ми провели справді приємний тиждень в столиці архіпелагу, хоч і довелося ховатися від кількох репортерів, що якось прознали про те, що сталося.

То виявилося не так уже й важко. Вони, як і містер письменник спершу на острові, не впізнали у вкритій ритуальними шрамами аборигенці з коротюсінькою зачіскою, вдягненій у простенький одяг місцевого виробництва, довгокосу стильну й пещену  топмодель Морену.

Ми втрьох мали вигляд дружної, але не дуже заможної сім'ї,  що нарешті собі дозволила  відпочинок, бо  отримала велику знижку в турфірмі.

Сидіти втрьох на веранді місцевого ресторанчика й дивитися на океан, ходити без охорони й перестороги  серед натовпу, якому до нас не було ніякого діла, виявилося і справді приємно. 

Мері тішилася, називаючи нас Ма і  Па, ми всюди ходили разом,  тримаючи малу за руки.

Ніхто ж не чує моїх думок?

Я потайки уявляла, що ми справжня сім'я. Ну трошки ж можна - це ж не зрада? Але зовсім трошки, бо десь там хворий Жан дожидається мене у клініці.

Та цей солодкий тиждень минув.

А потім папери підписали, тимчасове посвідчення особи видали, й ми опинилися  в буднях - відпустка скінчилася.

Я ховалася від папараці, Мері сердилася, що ми не весь день тепер разом і спимо в різних кімнатах. 

Ні, нічого такого серйозного,  щоб справді сумувати.

Мала робінзонка була тепер неймовірно задоволена й нашим поверненням, і своєю першою по-справжньому зірковою славою. А як же - ті малюнки на стіні печери прославили її на весь світ. 

Бренд, що надав мені для відгуку той кейс з косметикою, з просто відомого став тепер   топовим. І чого тільки тепер не писали у їх рекламі про стійкість,  екологічність, стильність  та інші принади тої чудодійної скриньки з красою. 

Мері,  розмальована власноруч тими фарбами,  вірніше сам малюнок-феєрверк на її личку і її мініатюри у печері були вмить закопірайчені та всі права нашого янголяти збережені її уже досвідченим батьком. 

Себастьян  раз дозволив нагріти руки на своїй роботі, але з його донею це не пройде - тепер косметичний бренд купував у неї дозвіл на всю нову лінійку, виконану і дизайні слоїків з дикого каменю та її малюнків.

 Наша Бекі,  вірніше не дуже рівна дуга над трьома хвилястими лініями оселилася на лосьйонах, парус вітрильника - на засобах від та для засмаги, кожному її маленькому шедевру, що зігрівав моє серце в ті дні, знайшли застосування. Навіть тим нерівним рисочкам нашого календаря. Він тепер прикрашав собою дезодорант незвичайно довгої дії.

Гарний з Себастьяна батько. Манюня тепер має власний капітал, і її  нарешті роздивилися модельні агенції. 

Золоті кучері, порода і янгольська посмішка. Контракти ставали все дорожчими, бо сім’я не дозволяла відняти у Мері дитинство й контролювала її вільний час та час навчання дуже суворо.

Та звісно - це не та сім’я, що буде щаслива ні від того що дитя зайнялося моделінгом, ні від грошей, зароблених коштом відмови від  гарного навчання. Мері ніхто не дозволить кинути школу й залишитися дівчинкою, що читає тільки контракти.

Моїй названій доні все подобалося. Вона завжди знала, що робота - то правильно й обов’язково, а відпочинок ще треба заробити, люди - гарні божі творіння, вони її люблять і зайняті чимось красивим і корисним як от тато, дідусь з бабусею, в минулому я, а тепер і Мері.

Вона радо і вчилася, й працювала.

Це янголя було єдиною світлою плямою, сонячним зайчиком серед пітьми, що огортала мене поволі, але невблаганно.

Перша звістка, що почала затуляти сонце у моїй душі - мій Жан хворий, і то серйозно. Хворий настільки. що переплутав мене з кимось, оголосив мертвою. Звісно він не витримав, побачивши знівечений труп якоїсь дівчини, що нагадала йому мене. І почав потроху божеволіти.

Тепер йому значно краще. І на той момент, коли він у відчаї дав розпорядження ліквідувати всі мої рахунки  й продати мій дім, він теж був ще не хворий, а тільки у великому стресі.

Мені його невимовно жаль. 

Але справа ще й в тому, що він не може засвідчити мою особу. Тобто може сказати що це саме я - він мене одразу впізнав і щиро зрадів, це було видно і через океан -  у смартфоні,  що постійно губив сітку.

Але його свідчення не мали юридичної сили, бо він зараз недієздатний. Як і свідчення Мері.

Адвокат знайшов мого дядька,  що надав мені колись притулок після смерті матері. Але той був уже наркоманом з вигорілим мозком.Він мене звісно впізнав, але зажадав величезну суму за свідчення. І адвокат моментально відмовився платити. 

Гроші можна було б дістати через батьків Себастьяна. Вони раді були б до мене і небо прихилити. 

Але ви ж знаєте адвоката. Не знаєте? 

Так от -  він і птахи його польоту ні за що не підпишуть нічого,  що може мати нехай слабенький запах криміналу.

- Свідчення за гроші? Моя люба, ні в якому разі. А якщо це коли-небудь спливе - ти згодна пройти через таке ще раз? Май терпіння. Все поступово налагодиться.- це було єдине, що я від нього чула.

- Добре, я терпітиму. Але мені уже важко терпіти.

- Ти не живеш в коробці з-під холодильника під мостом, тебе всі люблять і підтримують.