Адвокат у своїй стихії, Себастьян вибачається, Красуня нічого не розуміє

Молодий бог простягнув вперед руки, немов запрошуючи мене в божисті обійми. Та насправді я знала, що не мене, а Мері. 

Тільки от моя нерозумна уява вмить намалювала сцену наших обіймів, і тіло одразу відізвалося до душі незнайомим відчуттям - одночасно важким і летючим, як метелики з тропічних країв. Моя душа живе в животі? 

Мері не втрачала часу на роздуми й кинулася до Себастьяна, він обійняв її, але продовжував дивитися на мене з жалем і сумом.

Уявляю, як він мене бачить - бліда після панічної атаки, шрами різко виділяються, очі червоні, кінчик носа теж, волосся, що ніяк не відросте, розкуйовджене і неохайно стирчить в різні боки. І ще це худі, що мов парашут накрило мене й перетворило на безформну купу сірих ганчірок на підлозі. Сиджу, дивлюся знизу вгору, як забуте на вулиці щеня.

Самій собі неприємно мати вигляд опудала, а той письменник, мабуть, гидує по-справжньому.

Адвокат дає мені руку, щоб я нарешті встала й не ганьбила себе ще більше.

З незрозумілого протесту продовжую сидіти, стріпую волоссям, щоб ще більше розкуйовдилося і  зовсім ні на кого, крім адвоката не дивлюся.

Якщо він сюди з’явився без мого виклику, то його клієнт - не я, а Себастьян. Що проспався й згадав - десь там існує його дитина і треба повернути її  додому. Щоб не набралася від шахрайки з пошрамованим обличчям поганих звичок і низьких моральних якостей.

Те шляхетне сімейство, мабуть, серйозно боїться, що у Мері прокинуться материні зіпсовані гени. А біля мене, у якої ті гени такі, що зіпсутіше не бувають,  у янголяти точно виростуть  ріжки й хвіст з китичкою. А на лівій нозі - копитце. І піде вона поганою стежкою кудись, де ходить її мати.

До речі ходить колишня дружина Себастьяна в подружках  якогось актора других планів. І роги свої або регулярно відпилює, або вправно маскує. Ніхто про неї досі не сказав нічого гідного уваги жовтої преси.

А от про мене і писали, й ще напишуть усякого.

Буду про це думати й звикати до того, що Мері до мене більше не підпустять.

Та й в тюрмі дитині робити нічого.

Потішно виходить. Не далеко ж я втекла від рідного фавелу. Ото тільки не підрізали й не підсадили на наркотики, щоб заробляла тілом для місцевих босів  і не вимахувалась.

Іноді боляче вдаряєшся об соціальні рамки. 

Правильно сказано - соціальні рамки. Не казати ж, що закохалася  в людину, яка  зневажає тебе разом з твоїм походженням від повії  й невідомого батька, смішним фахом і манерою втрапляти в халепи на кожному кроці.

Бідолашна Мері. Вона тільки придумала казкову гру у плющовій мансарді. Хотіла зі мною грати у доньки - матері. 

Справжній янгол. Завжди забирається ближче до неба, на самій вершечок, то у печеру, то тепер у мансарду.

Та печера нас колись врятувала. В мансарді теж можна було б сховатися від тих судів, фондів,  скандальної відомості. Можна було б, так - якби ми жили в казці або на острові.

Не цього разу, Мері. Цього разу мене протягнуть по такій багнюці, що тобі й правда краще відійти подалі. І забути,  що ти мене колись взагалі знала.

Дитина цього не розуміє. Гарно її виховали. Нічого не знає про брудну сторону життя й соціальні відмінності між людьми. Й знати не хоче. Тягне до мене руки й всміхається. Хоче, щоб я приєдналася до її з батьком обіймів.

Я теж хотіла б цього. Але зась.

Мері не дочекалася й сама підійшла до мене й всілася поруч, з викликом дивлячись на копа.

Той не знав, що робити далі. І вирішив діяти за інструкцією. Викликав напарника, пояснивши, що дитина нікуди не зникала.

Уявляю, що він йому скаже наодинці. Бо той виставив поліціянтів  ідіотами, не обшукавши кімнату.

Адвокат наче прочитав мої думки.

- Нічого, офіцере. Ми всі люди й усі помиляємося. Так помилилася й та, що вас викликала. Непорозуміння на непорозумінні. Такий день невдалий.

- Так. - вичавлює з себе добрий поліціянт.

Злий мовчить. Жовна так і ходять під шкірою. Мері показує йому язика і тішиться, як спритно пошила в дурні двох представників закону.

Ох, Мері.  Не треба було цього робити. Хоч ти мене рятувала на свій дитячий і янгольський розсуд. Гадала -  раз нема в кімнаті  дитини, то копи одразу побачать, що нікого я  не вкрала.

Як  тепер буду без тебе, хитрусе моя?

- Але ж все має бути оформлено згідно з правилами. - вкрадливо продовжує адвокат.

Обидва копи хмурніють.  Це ж вони повинні були сказати. Адвокат вправно перехопив ініціативу. Вони уже почуваються винними й у тому, що не розібралися  й не обшукали кімнату, а ще й ніби намагалися оминути складання протоколу.

- Саме так, панове, пані. - добрий коп очевидно найрозумніший з цієї пари - Нам треба дістатись до дільниці й скласти протокол допиту.  Батько дитини зможе пояснити, чому його дочка не вдома уже добу, а він з цього приводу не хвилюється. А пані Морена-Софі - чому чужа дитина знаходиться в її кімнаті. 

- Ми це можемо пояснити й тут, на місці. А чи можуть офіцери пояснити, чому вони не зв’язалися з батьком дитини й не вияснили це до того, як вірити стороннім особам,  брати ордер і лякати дитину до того, що вона ховалася від представників закону під ліжком? 

Копам відбирає мову, Мері згідливо киває, підтверджуючи, що її дуже-дуже перелякали представники закону, а Себастьян опиняється на підлозі поруч мене й обнімає нас з Мері, ніби захищаючи від будь-яких зазіхань  і втішаючи

Нічого не розумію. От зовсім нічого. Хто тоді викликав копів? І як Себ дізнався, що тут коїться, ще й адвоката вмить знайшов. Маячня якась. 

Але може мене не посадять в тюрму. Це буде велике полегшення в моїй ситуації.

Після такої  жахливої перспективи навіть майбутній суд не здається особливо страшним.

Дивлюся на те, як копи й  адвокат грають в “хто кого передивиться”. Виграє адвокат.

-Офіцере,  тут сімейна справа. Не все так однозначно. Але доведеться зафіксувати в протоколі всі деталі. Щоб ніхто не обвинуватив мого клієнта в неадекватності, особливо няня його дитини. Ви ж розумієте скільки грошей вона може відсудити за завдану моральну травму? І скільки крові вип’ють з вас репортери, якщо цей протокол десь засвітиться?