Настрійй міняється, загадки додаються

Я несподівано відчула дивне задоволення від розуміння, що ця строга жінка не має наді мною влади. Зовсім недавно я її мало не боялася, чемно згоджувалась з усім, що вона каже.

А тепер це безслідно минулося. І зовсім  не тому, що вона уже не може мені вказати на двері цього респектабельного дому.

Не боюся просто через те, що стало смішно від думки про те, що я спочатку  була перспективна наречена й вірогідна  мачуха Мері, потім - не  досить респектабельна, щоб мені можна було тут жити, а тепер я няня її онуки й за контрактом маю бути поруч з дитиною. І якщо вона  вкаже на двері мені, як і збиралася зробити зовсім недавно, то Мері доведеться встати й піти зі мною.

Ні, смішно мені було зовсім не тому, що мій приїзд поставив цю жінку у двозначне становище. І ніякої зловтіхи я не відчувала. 

А смішно було, бо мені чомусь все одно, що вона про мене думає. Я не над нею сміюся, а над собою, над тою собою, яка завжди боялася бути не ідеальною.

То було дуже дивне й незнайоме  відчуття. 

Я все життя  намагалася справити на всіх гарне враження, показати себе у своїй найкращій версії й такою, якою люди хочуть мене бачити. Так було правильно, вигідно і раціонально. Хоч і не дуже легко.

Але ці тижні в мансарді під плющем  здається остаточно вивели мене з цього стану. Почалося з того, що я перестала переживати через шрами на щоці. І  закінчується розумінням -  нічгого поганого з тобою від того, що хтось тебе недооцінює або не любить,  не відбувається.

Як так? Чому я не боюся осуду? Вона ж бабуся Мері. Я дуже ціную думку Мері про себе. А Мері любить бабусю. І прислухається до її думки. Мені ж треба сподобатись бабусі, хіба ні? 

Хоч щось, мабуть, треба  зробити, щоб вона бачила мої намагання бути гарною нянею, що подає правильний приклади  Ну от хоча б натягнути худі на коліна, так-сяк відтерті від трави Себастьяном з допомогою кількох серветок.

Коліна, у мене  тепер стирчали з-під худі шортів видно не було, бо худі довге. Через ті серветки я  пахла чи то полуницею, чи відсвіжувачем повітря, але явно не так, як треба пахнути пристойній дівчині з гарної сім’ї. І може зелень з колін не повністю відтерлася.

А мені замість марного намагання прикрити коліна хотілося сміятися й аплодувати Себові. Особливо  коли він  невимушено розпитував цю владну жінку про її  дивну подругу з ще дивнішою дочкою, що так загадково з'явилися і так само загадково зникли з цього дому.

Я ж у той день мала б побачити дівчину-привида. Вона  була тут, коли я спочатку слухала, як Себастьян погрожує мене викрити через суд, пізніше -  збиралася при прочинених дверях, а потім спускалася вниз.  

Але я нікого не бачила - навіть Себа, який виявляється за кілька хвилин встиг поцупити випивку з цього розкішного бару, напитися  до безпам’ятства, загубити телефон та ще й розлягтися вздовж вітальні цього невимовно пристойного дому.

І це неймовірно мене смішить. 

Але де в цей час була дівчина, що зайшла на хвилинку?

Виходить, вона пішла пізніше, ніж я,  бо бачила п’яного Себастьяна. А я не бачила - мені не довелося через нього переступати або перестрибувати, прохід був вільний.

Тут багато кімнат.  Але ж не буде чужа людина в чужому домі  робити сама собі екскурсію? 

Нагорі її не було - я б побачила незнайому дівчину через прочинені двері. Внизу, в холі, я її теж не бачила.

Ну як не сміятися? Наче пристойний банкірський дім, а насправді - прохідний двір, де спадкоємець лежить п’яний,  і його красиве треноване тіло не дає вийти на вулицю пристойним нещасним привидам.

А я не вірила -  це ж-таки справді працює - уяви собі людину у смішному вигляді, і її думки про  будь-що тебе уже не обходитимуть.

Намагалася не сміятися вголос і особливо  не дивитися на бар з колекційними пляшками. Насолоджувалась новим відчуттям. То так приємно, коли тобі однаково,  що скаже або подумає якась тітонька-банкір про те, як ти  одягнута і в що, як себе поводиш і чи підходиш її дорогоцінному сину-спадкоємцю.

Я няня,  просто няня для Мері. Ніхто і звати ніяк. Наймана працівниця. Працюю хоч всього лише за їжу, та вс ж не за ваше, бабусю, гарне ставлення або схвалення.

А що, так завжди можна було?

Мері тим часом переповіла майже всі сюжети з нових альбомів, а бабуся дуже терпляче слухала. Як вона гарно тримається - явно не хоче повторення сварки, але ж і не цікавиться насправді малюнками Мері.

Не везе їй. Друге покоління поспіль не цікавиться банківською справою.

А я б цікавилась бабусиною справою. Якби звісно у мене була бабуся - хоч одна.

Що робиться, мені не соромно заздрити. І кому заздрити - Мері! 

Все ж цей настрій дуже дивний.

А Мері в цей час поводила себе, як справжня принцеса. 

Ввійшла в образ,  як тоді у Жана. І так смішно згадувати -  та няня з якогось незрозумілого фонду, яку неможливо пригадати, як тільки відведеш  від неї очі, як же вона злостилася на малу артистку.

Зараз навіть це було приємно згадати.  

Наче мені підмішали в лимонад  чогось дуже веселого. Але ні. Це не від лимонаду. Це, мабуть, від того, що я знала, хто зараз на моєму боці. Це Мері й Себастьян. А хто не з нами - то його власний  вибір. Кому ми не подобаємося, той може перейти на іншу сторону вулиці.

- Правда, Красуне?

- Що правда, Мері? Пробач, я замислилась.

- Ти теж думаєш, де ми будемо жити, коли старий О'Гара  повернеться?

Упс. 

От і повеселилася. Він повернеться через тиждень. Кімнату треба буде звільнити. Та й тісно там.

І душно.

І балкон  крихітний.  

І мені буде не  вистачати тепер цієї мансарди все життя.

І сусідів з їх біноклями, викликами поліції  з нагоди захоплення кварталу марсіанами, і Бекі, і там мені так гарно спиться, і ми там втрьох...

- То не проблема, Мері. - бабуся подивилася на мене суворо, але спокійно. Але ж я не вголос все те тільки що сказала? -Ви можете жити тут скільки завгодно. Наступного місяця ми з дідусем їдемо у відпустку. І взагалі вам не заважатимемо. І якщо тато не  планував чогось іншого...