Дихальні вправи допомагають, коли ваш рот заліплений скотчем

Дихальні вправи допомагають,  коли ваш рот заліплений скотчем.

Головне пам’ятати,  що не можна плакати, бо тоді ніс закладе і буде нічим дихати.

Скотчем обмотані зап'ястя  й щиколотки, в підвалі темно, тільки видніється світлий квадратик отвору і Жан, що сидить  на верхній сходинці й тихим монотонним голосом говорить, наче крізь сон.

- Ти не повинна вважати мене вбивцею. Я ні разу тебе не вбивав. Залишав можливість  виходу.

Взагалі б ніколи цього не робив, але так склалося, що приходиться.

На  цей раз сама бачиш - я тебе теж не вбиваю. Ти помреш сама.  Не виношу виду крові й страждань.

Я не зла людина, зрозумій. Тільки якщо ти житимеш і зможеш свідчити, то не житиму я. 

Вона не залишила мені шансу. 

Ти не знаєш, що таке жити з постійним відчуттям вини. А тепер воно посилиться через тебе.

От нащо ти вижила на острові? Могла в уже давно відмучитись.

Я ніколи не звільнюся, а ти б могла. Ти так гарно слухаєш. Завжди мене розумієш. Мені буде дуже не вистачати тебе. То були мої найкращі роки, коли я тебе знайшов і провів до вершини.

Я тоді перегорів мистецтвознавством. А з тобою став митцем.

Створив тебе майже з нічого. Миле личко, довгі ноги, астенія. Це у тебе від природи. А все інше від мене.

Творець має право на свій витвір, згодна? 

Ти повинна бути мені вдячною. Бо ще десять років тому могла померти якоюсь страшною смертю. А зараз ще поживеш. Підвал великий, повітря не зразу закінчиться. Ти ніби заснеш.

Я дихаю. Не можна допускати паніки. Себастьян здогадається. Він прийде й врятує мене, тільки треба дихати й не плакати. 

Жан збожеволів остаточно. І його няня десь поділася. 

Це нічого. Я дихатиму й Себастьян мене знайде.  Просто йому треба здогадатися, куди я пішла.

А Жана треба лікувати. Та няня щось не дуже йому допомогла. 

- Ти мене слухаєш? Я тобі душу відкриваю. Бо ти не зможеш нікому розказати. А мені треба комусь все пояснити. 

Слухай. Уважно слухай. Тут треба зрозуміти все. І пожаліти мене. Я не вбивця. Я теж жертва.

В студентстві у всіх є якась дівчина. У мене теж була, хоч скоріше я у неї був. Там всі з одного кола. Інтелектуали й не бідні. Наші матері разом вчилися в школі. Дружили. Всі всіх знали сім’ями. 

Взагалі-то  мені було не до неї , просто вона за мене трималася. Я мріяв про кар’єру. Писав грант на продовження навчання, заробляв на прожиття моделінгом.

А вона була при грошах і мала досить вільного часу. Не переймалася навчанням.

Загалом досить мила й зручна дівчинка.

І одного разу каже мені,  що вагітна, уявляєш,така паскуда. І треба женитися, все одно сім'ю колись треба створювати.

Одним словом перекреслила все. Вбила мене.

Я пручався, як міг. Вона під'єднала до тиску  батьків, своїх і моїх, подруг, взагалі жінок. 

Я здався. 

І ту приходить звістка, що я виграв грант. 

А вона мене не відпускає. Каже, що поїду й кину її одну.

Ну власне вона права, я б не повернувся. А їхати зі мною вона не хоче.

Знову одні сварки, і я божеволію від того, що от вона - моя мрія переді мною. А не вхопиш.

Нарешті здогадався спитати, що можна зробити, щоб вона мене відпустила.

Каже - треба офіційний шлюб.

Ну треба, то й треба.

Вирішили зробити все красиво, хтозна, як життя повернеться. Буде у нас шлюбна подорож. Візьмемо напрокат авто й поїдемо до її батьків, запросимо моїх,  сімейна урочистість як-не-як.

Загалом було непогано. Дорога понад морем, красиві краєвиди.  Я перестав біситись, вона заспокоїлась.

Вона непогана була,  тільки ревнива. Могла присікатись до того, що офіціантка зверталася до мене, або що на мене хтось з жінок подивився.

Але ми їхали уже заспокоєні.

В одній мерії взяли довідку про шлюб, віддав їй, щоб не смикалася й відчепилася.

Сам думав, що розлучення колись може отримаю.  А може хай вона тут живе, а я там. Ніяких почуттів уже не було між нами.

По дорозі підібрали дівчину, що автостопом добралася додому. Ну так сказала, мені  однаково, просто жива людина з живими розмовами.

Зупинилися ввечері,  вирішили заночувати. 

Погода гарна, літо. Ми в машині вляглися,  та дівчина під небом…

- Ти чуєш мене? Уважно слухай, тут треба зрозуміти. Я ні в чому не винуватий.

Жан потер скроні, у нього завжди боліла голова, коли він хвилювався. Сидів спиною до світла - не можна було бачити виразу.

Він наче переказував призабутий сон, розхитувався зі сторони в сторону. Думала - забув про мене. Тіло почало терпнути. Сидіти було дуже незручно й хотілося пити. 

- Ну от встав я вночі відлити, а вона як заверещить,  що я їй зраджую,  як схопить ту дівчину, та й потягла її до обриву над морем.

Дівчина пручалася, а потім хтось когось штовхнув - у темряві не видно. І на скелі стоїть одна ота автостопниця.

 Я схопив ліхтарика, світив униз - нічого не видно.

Кричу - поїхали,  когось позвемо, якихось рятувальників. Бо тут скелі й телефон поза зоною. 

Стрибнули в машину в чому були, про речі забули, не до того,  звісно швидкість перевищили, а на перехресті вилетіли перед рефрижератором, більше не пам'ятаю нічого. 

У себе прийшов - крапельниця, батьки поруч, раді-радісінькі.

Спитав, як Сімона. Знайшли її?

Кажуть - кремація відбулася одразу після перевірки й встановлення особистості. Мене впізнали там, де брали машину в прокат, Сімону ніхто б не впізнав, там те, що залишилося, обгоріло ще до кремації.

Я кричав,  що то не Сімона, Сімону треба шукати, бо вона може втонути в морі.

Мені співчували, бо  якось взнали з розтину, що дівчина була вагітна.

Я бився в істериці, мене ніхто не слухав. кололи заспокійливе. 

Трохи згодом зрозумів, що Сімону не знайшли, значить вона тоді потонула. А я тепер вільний. 

Повертатися на те місце не насмілився. Документи мої поновили. Заборонили керувати авто на кілька років.  Ти ж знаєш - я й досі не сідаю за кермо.