Мої сімейні обставини

4. Переслідувач

 

 Я лягаю спати практично відразу після відправлення і несподівано швидко засинаю. Нічого жахливого та вражаючого мені не сниться, хоча день був багатий на сумні новини і дивні події. А мало би…

Прокидаюся я від поштовху. Як виявилось, це чергова зупинка поїзда. А я навіть не відчула попередні. Трохи болить голова, але в цілому самопочуття добре, тільки я ще сонна. Ліхтар на пероні противно б'є жовтим світлом в очі. За вікном густа темрява, яку розриває промінь штучного світла, на годиннику майже північ. Поки поїзд не рушає знову, доводиться сидіти і чекати. Все ж мене попередили не виходити з купе на зупинках. Після відправки я, трохи похитуючись, відвідую санвузол і там ретельно вмиваюсь. А, провівши в останній раз мокрими руками по обличчю, я, нарешті, повністю прокидаюсь.

У спальному купе провідників ходити ніде, можна тільки стояти, переступаючи з ноги на ногу. Я повільно їм і довго п'ю чай. Але чим далі, тим стає зрозуміліше, що вийти і пройтися просто життєво необхідно. Хоча б заради того, щоб глянути розклад зупинок і трохи розім'яти ноги. Пізніше у мене такої можливості не буде.

Я вже не перший раз їду цим поїздом. Близько шостої ранку він в'їде на території Флейм — в густонаселений район моєї батьківщини. Швидкість руху зменшиться, зупинки будуть у кожного стовпа, пасажири стануть товпитися в тамбурі і бродити по вагону. Все це триватиме до обіду, поки ми не доплентаємось до Феніксу. Це столиця земель Флейм. Тоді моє повернення додому закінчиться.

Я виходжу в вагон, він плацкартний — навколо ноги, ковдри і багаж. Десь тихо нявкає кішка, з іншого кінця їй вторить дзвінке хропіння. Провідниці не видно, так що я наважуюся пошукати її в сусідньому вагоні. І тут виникає дилема: який із сусідніх вагонів мався на увазі? Логіка і зручність підказує, що той, в який ближче йти.

Поїзд похитує, вночі швидкість завжди вище денної. В отворі між вагонами темно, прохолодно і шумно. Ненадовго я затримуюся в тамбурі, дивлюся в замацане віконце, але навколо тьма, зрідка розкреслена дальнім світлом ліхтарів. А зірки стирчать на небі маленькими крапками. Неприємне відчуття, але саме таке літнє небо в цьому регіоні.

Наступний вагон зустрічає мене червоною килимовою доріжкою, легким запахом кави і півмороком вузького, але нічим не заставленого коридору. Виявляється, сусідній вагон — це вагон підвищеної комфортності. Тут у вартість квитка входять сніданки, широкі м'які полки, менша кількість сусідів і більш якісне обслуговування, ніж надається в плацкарті. Але я собі квиток сюди дозволити не можу. М-да, ось така я аристократка.

В кінці вагона поруч з аварійним освітленням — гроном крихітних тьмяно-жовтих лампочок — якийсь пасажир намагається розгледіти щось на папері. Відразу видно того, хто ніколи в поїздах не їздив. Я підходжу трохи ближче до нього і повертаю ледь помітний важіль на світильнику. Газа в лампі стає більше, в коридорі світлішає. Тепер добре видно зображену на фотокартці жінку.

Образ на фото змушує мене ненадовго випасти з реальності. Дивно бачити себе на картці і не пам'ятати, коли це фото було зроблено. Мабуть минулого року, коли я приїздила до Феніксу, або і зовсім два роки тому, коли випустилась зі школи зіллєварів. Власник фотографії довго свердлить мене поглядом. У цей час я зі своєї сторони намагаюся збагнути, як втекти від нього. Цей чоловік точнісінько такий, як і розповідали мої алхіміки-колеги: світле довге волосся, відмінний костюм і добротні чоботи. Ніж в багатих піхвах за поясом. Його презирливо стиснуті губи злегка відкриваються, ворушаться беззвучно. Я читаю по його губах своє ім'я.

Кілька ударів серця ми витріщаємось один на одного. А потім поїзд входить в поворот. Ми, неготові до цього, врізаємось в стіну вагона. Він влітає у власне відчинене купе, я всього лише боляче б'юся плечем о дерев'яну панель коридору. Це стає своєрідним знаком, дозволом на старт. Я тікаю від нього, він біжить за мною. У мене зовсім крихітна фора: я краще пристосована до пересування в поїздах, зате у нього ноги довші. Так що дістатися до свого притулку я встигаю, а ось закрити його — ні.

Він вламується слідом за мною в крихітне купе. Я не питаю його ні про що, просто відразу б’ю в коліно, намагаюсь виштовхнути в коридор. Він розставляє руки, чіпляється за край полички та стіну. У вузькому коридорчику кімнатки це дає свої результати. До того ж мені тепер ніяк не прослизнути повз, навіть стояти рівно зовсім неможливо. Я сама відрізала собі шлях. Поїзд знову повертає. Через стусана я вже сама втрачаю рівновагу і сідаю на спальне місце, ледь уникнувши зустрічі зі столиком.

Я чую клацання і з жахом розумію, що незнайомець закрив двері купе. Насилу можна розібрати, що відбувається в напівтемряві, але мені це вдається. Він повертається і злегка трясе ногою, здається, удар був що треба, мені впору пишатися. Але це мене не врятувало. Крізь шум поїзда чутно неголосне хрипке:

— Нарешті тобі бігти нікуди... Я вже втомився гонятися!

Він робить крок вперед і ставить коліно на нижню полицю, а я забиваюся далі в кут, до стіни.

— Заспокойся ти, я не заподію тобі шкоди, — роздратовано каже він. Але як тут можна вірити, якщо він в той же час як кліщами чіпляється пальцями мені в гомілку і тягне до себе. Я вирішую, що час вити від жаху і навіть набираю в легені більше повітря, коли ситуація стає ще більш катастрофічною.

Поїзд раптом звивається всім складом, я чую вереск гальм і противний гуркіт. В голову не приходить ніяких інших причин нічний зупинки, крім як перетин кордонів. П'ятничний поїзд, згадую я і навіть трохи відволікаюся від ситуації, що склалася: закрите купе, незграбний, але від цього не менш небезпечний чоловік. Він, безсумнівно, з родини мого нареченого, прийшов за нареченою, яка намагається втекти. Не дарма мій роботодавець згадував меч в колі. Той проклятущий меч у колі! От лихо, невже я все-таки не зможу покинути Ф’юрин?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше