16. Нове знайомство

Шум в кафе не вщухає, навіть коли час починає невпинно наближатися до півночі. Музиканти поступово переходять від жвавої танцювальної до більш медитативної фонової музики. Відвідувачі — розпалені музикою та напоями, —  надихавшись алкогольного пару і смачно закусивши, тепер що є сил перегукуються не тільки з сусідами по столику, а й активно розмовляють з усіма навколо. Компанії більше не дотримуються своїх кордонів, все перемішалося і об'єдналося. Все, крім мене.

Не потрібно багато чого вміти, щоб уникнути цього пориву єднання з оточуючими. Я сиджу за особливим столиком впівоберта до інших відвідувачів і не шукаю чужих поглядів. Якщо хтось і покличе мене, то я не підніму очей, не відповім. Якби я була в іншому настрої, все, можливо, відбувалося б інакше, але зараз для мене не найкращий час, щоб забуватися в гаморі та веселощах.

Як і більшість моїх однолітків, я не дотримуюся старих звичаїв, вони мені здаються занадто жорсткими та нелюдськими. В іншу епоху мені варто було б замкнутися у високій башті на вісім поминальних і три дні возвеличення. Зараз же я просто надпиваю черговий крихітний ковток з чарки.

Пам'ять душить. Гаряча хвиля жалю і відчуття втраченої можливості накриває мене з головою, хоронить у своїх обіймах, тисне на барабанні перетинки. Повіки нестерпно пече. Я стискаю губи: ще трохи, і по щоках знову покотяться сльози. Не хочеться так виділятися серед загальних веселощів. А на столі, на жаль, жодної чистої серветки.

З хиткою надією я перевіряю кишені, шукаю втрачену ще у Віцці хустку. Треба б знищити всі сліди своїх переживань. Хустки, звичайно, немає. Сльози починають котитися несподівано. Вони не схожі на ті, що лилися через настоянку, це просто сльози, просто печаль.

— Візьміть мою, вона чиста.

Через моє плече з'являється чоловіча рука з хустинкою в життєрадісну рожево-кармінову клітинку.

— Дякую, — я ніяково бормочу і тут же ховаю обличчя в м'якій тканині, яка злегка пахне лимонником.

Коли картинка перед очима стає чіткішою, невідомий добродій набуває вигляду. Насамперед в очі кидаються нетипові для уродженців земель Флейм риси обличчя: злегка розкосі очі, гострий довгий ніс і короткі брови. Шкіра у незнайомця навіть в напівтемряві «Під аптекою» має виразний бронзовий відтінок. Поступово до образу додаються чорне занадто пряме волосся і маленькі, притиснуті до голови, вуха.

Переді мною типовий представник південно-західних земель. Можна було б так сказати, якби не акцент, характерний для земель Флейм і ще одна дивина. Мені через особливості моєї роботи, походження і часті переїзди зустрічалось чимало людей. Але такого худого жителя півдня я бачу вперше. І він, на мій подив, не вузький в плечах і не виснажений на вигляд, та й взагалі виглядає задоволеним життям. Тільки сорочка вузького крою з тонкого шовку, модного в Віцці цього року, не приховує стирчащих худих ребер, ключиць і кістлявих верхніх кінцівок. На голодуючого він явно не схожий.

— Алілль, — представляється він і голосним шепотом підказує. — Вдома мене годують, якщо це вас турбує. Просто вирватися з роботи додому виходить не так часто, як мені того хотілося б. А за роботою і поїсти ніколи.

Як же добре, що в кафе навіть занадто жарко, незважаючи на примхливу і часто прохолодну в цей сезон нічну погоду. Так що мої щоки і без того рум'яні. І зовсім я не думала про те, що когось недогодовують!

Тим часом новий знайомий досить вільно облаштовується навпроти мене. Дивно, але мене не засмучує те, що хтось порушує мій відносний спокій. Цей Алілль виглядає досить безневинно, дружелюбно і ненав'язливо. Злегка припухла шкіра навколо очей видає його втому. А виснажені роботою люди зазвичай не витрачають енергію даремно на дурні балачки.

Дійсно, він не поспішає зав'язати розмову. Ми обмежуємося іменами і ввічливими коментарями про вечір. Навряд чи це можна називати повноцінною бесідою, але подібне ліниве перекидання питаннями розслабляє і налаштовує на позитивний лад.

— Сьогодні гарна погода, чи не так?

— Так-так, злегка прохолодно буде до півночі, але запах квітучого сіленцію навіть дуже сильний. Так що завтрашній день буде спекотним.

— На жаль, мій ніс забитий мішками книжкового пилу, щоб відчути це! А ви?..

— Непогано варю зілля. Так що мимохіть помітити, що і як пахне, це, можна сказати, професійна деформація.

Я відчуваю полегшення. Добре, коли несподіваний співрозмовник здається тобі легким, коли не потрібно насторожуватися. Тиск обставин, які зіштовхнули нас, потроху спадає, і можна розслабитися. Тому мене тягне покласти голову на лікоть і з такого положення поглядати на випадкового нового знайомого.

— Колись я мріяв стати великим зіллєділом! — розповідає він. — Перший мій експеримент був настільки вдалий, що дід пообіцяв, що наступна така витівка коштуватиме мені пальця... Так, він був вихований в кращих традиціях кочових жителів півдня. А там із заколотниками і руйнівниками розмова дуже коротка. Зараз, звичайно, таких покарань немає. Але тоді, в дитинстві, ця загроза мене вразила. Та й не було в мене ніякого бажання вчитися ще чомусь. Вистачило і навичок будівельника!

— Чому будівельника? — не розумію я.

Алілль розповідає емоційно, закочуючи очі, зморщуючи ніс і навіть розмахуючи руками. Я раз у раз ледве встигаю прибирати з його шляху все, що б'ється і здатне розлитися. Здається, дідуся Алілля можна зрозуміти.