17. Чуже благо

— …А що Леонард? Товстун і пияк! — лунає надто гучно за сусіднім столом.

Компанія там зібралася суцільно з літніх чоловіків, на столі порожні тарілки і пивні кухлі. Діди димлять трубками і сигаретами і, звичайно, когось обговорюють. Не факт, що говорять про мого дядька, але я все одно звертаю увагу на чужу розмову. Складно позбутися звичок юності, коли по пліткам та підслуханим словам можна було з’ясувати настрій тіток чи дізнатися, що відбувається в місті.

—  Не кажи! Управлінець він, може, і не краще за оберега, але зате більше не будемо жити як на «саферськім болоті»... Адже невідомо, чи повернеться оберіг з чергового виїзду. Наш був занадто молодий і дурний, як тепер бути?

На жаль, вони розмовляють саме про мою сім’ю, але це і не дивно. Напевно, зараз це одна з самих розповсюджених тем. Люди хвилюються за своє майбутнє, люди звикли до пліток. Та виявляється, що подібні розмови дуже неприємно чути. Але я вже не можу віддалитися і перестати розпізнавати слова.

— Так на те обереги і дані, щоб ризикувати своєю шкурою. Хіба не так?

— Може так воно і було, коли в сім'ях Заступників по десятеро дітей народжувалося! Але зараз-то що виходить? Амір Флейм загинув, нехай приймуть його душу Предки в свої обійми, і залишив свої землі... На кого? На хлопчиська-художника і дівчину, яка помчала з Фенікса мало не голяка, як тільки переступила поріг повноліття! Була б відьмою, ніхто б і слова не казав проти... А Заступниця яка з неї після такого?

— Ні, не голяка вона поїхала. Я бачив, того дня моя Ладега поїхала провідати сестру! Так дівчина була в штанах, сорочці і товстій куртці. З великою валізою. Тягла, бідненька, свій баул, від допомоги відмовилася. І ніхто її не проводжав, навіть братів на пероні не було...

— Так що мені її жаліти тепер? Сама ж поїхала...

— Розмова не про те, шановні! Ціна на зерно впала! Чим мій син своїх дітей годувати буде? Врожай збере, продасть, і куди з цими копійками йому звертатися? До дівчини?

— А ніби старий Флейм стримає апетити? Такого наверне, що художник на чолі земель або навіть найостанніша відьма здаватиметься нам благом!

— Так отож... Навряд чи він свої кишені виверне... За наш кошт продовжить пирувати.

— Леонард, кажуть, підняв старі договори... У мене зять у приймальні територіальної ради працює. Так ось всі там пліткують про Ф’юрінів! А Ф’юріни — то не просто так, а багаті землі та нові ринки збуту. Хоч зерна, хоч худоби!

— Якщо так, то торгівля може бути вигідною.

— Шановні, не поспішайте з висновками! Якщо договори старі, то в ті час вони через одруження укладались... Невже віддасть племінницю?

—  А чом би і ні? Тут і відьма стане в нагоді! Заступниця вона чи ні — хай виконує свій обов’язок.

— А якби це твоя племінниця була? Чи навіть онука. Ти б віддав?

— Так не про мене ж питання, свою Раміну я бережу, вона в мене єдина дочка. А в аристократів обов’язок такий — рятувати свої землі! Не хотів би своїй внучці такої долі.

— Ти-то тут, старий, до чого? Ми не такі як вони. Аристократи живуть і бід не знають, у них голова не болить, що завтра їсти і що на себе одягти. Тому коли договір говорить «треба», вони не суперечать і виконують. Це справедливість така!

— Шановні, це ж тарифи знизять на сині камені! Медову настоянку можна буде возити поїздом ящиками, а не три пляшки, як зазвичай...

— Який молодець той Леонард. Голова на плечах є, дарма що злодюга і марнотрат!

— Я завжди говорив, що він про землі подбає. Все-таки старший Флейм, не художник і не дівка з вітром в голові. Оберіг не справився, та й Предки з ним. І що ще від оберега можна було очікувати?..

Від почутого мені не стає погано, світ не перевертається з ніг на голову, а серце не обливається кров'ю від вимовлених несправедливостей. У мене просто темніє в очах від люті. Спочатку діалог мене пригнічує і викликає швидше здивування. Але кожна нова репліка додається до вже створеної реакції. Я навіть не помічаю, коли стискаю пальці в кулаки. Темно-червона пелена заступає свідомість.

Що ці невігласи, селюки, ледь освічені, можуть знати?! Як вони сміють так говорити про моє життя, про життя моїх братів? Та як в їхніх головах шестерінки повернулись ось так просто ставити на Амірі хрест? Або вважати Левіса нікчемою? Гаразд, я дійсно втекла, хоча за себе теж прикро... Купити моїм життям знижку на пляшку медовухи? Та щоб їм ці розмови стали поперек горла!

Це не найкраще моє рішення, не саме виважене і розумне. Але я нарешті знаходжу тих, на кого можна виплеснути свої лють і біль. Гіркі слова вже майже готові зірватися з моїх губ. Я ще більше стискаю кулаки і встаю з місця, але тут на зап'ясток лягає чужа рука.

Мій погляд не зразу знаходить в непевному світлі кафе смагляве обличчя Алілля. Він дивиться благально і з деяким попередженням, а його рука тягне мене вниз, назад за стіл.

—  Вони не варті твого гніву, Заступнице.

Мабуть, вираз мого обличчя — суміш здивування, страху і обурення — змушує його напружитися і є певним знаком, що він перейшов межі дозволеного. Його рука в ту ж мить покидає мій зап'ясток. Алілль коротко схиляє голову, вибачаючись. Я все ще зла, але порив — зчинити галас і посваритися з сусіднім столиком — вже не здається розумним. Тому, потупцювавши на місці ще кілька секунд, я повертаюся за стіл. Алілль м’яко посміхається і обережно продовжує: